30 червня 2017 року виповнюється 110 років від дня народження Романа Шухевича, легендарного борця за незалежність України. Він – видатний український політичний, державний і військовий діяч. Був членом крайового проводу Організації українських націоналістів на Західноукраїнських землях (Галичина).

Очолював від українців військовий підрозділ «Нахтігаль» в складі іноземних формувань Вермахту, був заступником 201-го поліційного батальйону. З боку держав-ворогів незалежності України і тих, хто помиляється «добросовісно», це породило масу системних спекуляцій і фальсифікацій, абсурдних звинувачень на його адресу, які лунають впродовж щонайменше 67 років.

Романа Шухевича найбільше знають у світі та Україні, як Головного командира Української повстанської армії, голову Секретаріату Української Головної Визвольної Ради, генерала-хорунжого.

Його постать викликає в українців і прихильників України щиру повагу й захоплення, а також рефлекторну ненависть ворогів (імперіалістів і шовіністів без огляду на назву держави та їхню національність).

Спробуємо з’ясувати для себе, а якою людиною був Роман Шухевич, який так багато значить для нас, громадян сучасної молодої незалежної Української держави? Насамперед попереджаємо, що відсутнє бажання у черговий раз спростовувати дурниці, фальсифікації на його адресу. Це успішно робили і роблять українські історики.

Відомо, що людину зазвичай можна оцінити за критеріями ставлення до людей (не плутати з абстрактними масами), випробування грошима, а головне ВЛАДОЮ.

Отже, кілька штрихів до портрету легендарного українського провідника.

1) Для мене він насамперед людина з «залізними нервами». Вмів адекватно і успішно приймати рішення і діяти у критичних ситуаціях. Так, коли після поразки держави Карпатська Україна від угорського агресора, його, як одного з воїнів української армії – Карпатської Січі, схопили угорські жандарми, він видав себе за єврея. Окупанти, щоб його викрити, повели на «співбесіду» до місцевого рабина. Цікаво, що іспит Р. Шухевич витримав, але ж треба дати належне й рабину, який розуміючи що до чого, підтвердив твердження українського націоналіста.

Вражає його звичка ходити у формі офіцера Вермахту або Червоної армії у містах серед окупантів. Так він краще розумів ситуацію, ворога, отримував крім розвідувальних даних безцінні особисті враження для прийняття рішень. Те, що він наражався на смертельну небезпеку (за ним наполегливо полювали спецслужби нацистської Німеччини і СРСР), вважалося для Шухевича другорядним – усі ризикують.

2) Якості харизматичного керівника. За ним йшли люди на смерть за Україну. Звертає увагу, що у 1933 році саме він готував Миколу Лемика до здійснення терористичного акту проти начальника канцелярії консульства СРСР у Львові Олексія Майлова (офіцера радянської спецслужби), щоб привернути увагу світової громадськості до злочину комуністичного вбивства голодом мільйонів українців підрадянської України не тільки акцією, а головне під час судового процесу над ним.

Щоб припинити якісь порушення, він часто користувався вдалим жартом – сарказмом замість покарання. Так, щоб зупинити моду на безглузді дурні псевдоніми серед молодих воїнів УПА, він пожартував, що як можна українського патріота на псевдо «Чорт» ховати з почестями і молитвами до Бога. Ефект був краще за всяке покарання.

У 1944 році, коли стрімко мінялася окупація нацистська на комуністичну, він сам залишився в Україні воювати далі і заборонив йти в еміграцію членам ОУН, командирам УПА без спеціального дозволу. Це одна з головних причин, що організована визвольна боротьба проти такого потужного ворога як СРСР під його проводом велася до 1950 року, а далі на чолі з наступником Василем Куком – до 1954 року.

До речі, Костянтин Гіммельрайх, родом із с. Івангород Ічнянського району на Чернігівщині, який очолював в УПА відділ особливого призначення (на випадок заворушення у СРСР чи конфлікту із західними державами, відділ мав зайняти Київ), після його розформування, за наказом Шухевича був відправлений до сім’ї в еміграцію. Наш земляк на Заході виконав завдання командира – зміцнював українські організації в діаспорі, розповсюджував у вільному світі правду про український визвольний рух.

Відносини з іншими членами керівництва. Відомо, що з Миколою Лебедем (очолював ОУН після арешту С. Бандери у 1941 році, а у 1943 році його наступником став Р. Шухевич), який виступав проти передчасного розгортання партизанського руху проти нацистів (раціональна позиція, але суперечила настроям народу), у Шухевича були доволі напружені стосунки. Проте, у 1944 році Закордонну делегацію Української Головної Визвольної Ради на чолі саме з М. Лебедем він відправив у Європу презентувати українську боротьбу за незалежність. І виявився правий у цій надважливій справі.

3) Вихований як український патріот, жодного разу НЕ зрадив головної мети – боротьби за незалежність України, щоб український народ був господарем на своїй землі. Насамперед згадуються такі приклади:

Становлення Романа Шухевича у 1920-х – 1930-х роках як активного члена УВО і потім ОУН проходило в умовах зростання та панування радикального, авторитарного націоналізму. Бо такий панував в усій Європі, і в СРСР теж (замаскований «інтернаціоналізмом»). Проте, коли український визвольний рух під час Другої світової війни охопив всю Україну, то з’ясувалося, що народ прихильний до ідей часів Української Народної Республіки. Водночас практика нацизму і комунізму наочно довели, що авторитаризм і тоталітаризм є антилюдськими. Він та його соратники пішли на ревізію власної ідеології. У 1943 році, коли розгоралася масова боротьба УПА, що охопила великі території, ОУН твердо перейшла на засади демократичного націоналізму, який якраз в основних рисах і реалізується у сучасній Україні.

Чи багато сучасних «переконаних» політиків відмовляться від своїх догматів на користь нації?

У 1945 році погодився на перемовини з представниками СРСР щодо припинення боротьби через великі народні жертви за однією умовою – нехай комуністична Україна, але обов’язково незалежна. Звичайно, що радянська імперія відмовилася.

Роман Шухевич показав себе реалістичним керівником, який бачив далеко вперед і намагався свої ідеали реалізувати у тих важких умовах. Керівництво ОУН і УПА на чолі з ним  розраховувало визволити Україну у майбутній війні західної демократичної цивілізації з тоталітарним комуністичним режимом. Проте, вже під кінець 1944 року він, отримавши відповідні інформації від М. Лебедя, зрозумів, що бажаного не буде, УПА не зможе у той час відновити незалежність України. Визвольний рух залишився сам на сам з репресивною потугою такого велетня як СРСР. Проте, залишався народ, який треба було захищати від варварської «радянізації», створювати умови для майбутньої перемоги. Що він і зробив, а сам загинув у боротьбі зі зброєю в руках.

Низко вклоняюся визвольному руху на чолі з Головним командиром УПА, який у 1946-1947 роках врятував Західну Україну і сотні тисяч голодуючих із центрального регіону від штучного комуністичного голоду, що обійшовся нашому народу у понад 1 мільйон жертв. Тоді УПА і збройне підпілля – Захисники України мали величезні втрати, але ж народ врятували. Одне тільки це робить їх АРМІЄЮ БЕЗСМЕРТНИХ ГЕРОЇВ!

Привертає увагу, що він чітко усвідомлював, що загине до досягнення мети. Про це є маса документальних свідчень. Але вражає стійкість і жертовність заради мети. Колись автор натрапив на спогад однієї з його зв’язкових, яка повідомила наступне: в один із рідкісних вечорів відпочинку його молодіжне оточення зі штабу мріяло, а ким вони будуть у незалежній Україні. Що матимуть славу і почесті, посади, яку кар’єру зроблять тощо, як тоді їм буде добре. Спитали Шухевича. Відповідь: наша доля або загибель у боротьбі, або безвісне життя у будинках престарілих (для осіб похилого віку). А керуватимуть у незалежній Україні колишні комуністи (українські).

Нехай кожний з нас подивиться у дзеркало і спитає себе, а я здатний на таке?

4) Людяність. Вразило, що після того, як він 30 червня 1941 року у Львові замість участі у проголошенні відновлення незалежності України розшукав і оплакував тіло свого брата Юрія, вбитого у тюрмі співробітниками НКВД перед відступом, він не отруївся ненавистю до росіян за етнічним принципом, воював із російсько-більшовицьким імперіалізмом. Так, на секретній нараді керівництва визвольного руху наприкінці жовтня – початку листопаду 1944 року, який зберігся в архівах, Роман Шухевич однозначно наголосив, що раз проголошуємо рівні права всім національним меншинам у майбутній незалежній Україні, то це стосується і російської меншини. Всі демократичні ідеї, бачення російського народу як союзника українців проти більшовицької тиранії, що висловили у відкритих публікаціях ОУН і УПА Йосип Позичанюк, Осип Дяків, Петро Федун-Полтава та інші ідеологи і публіцисти, бачили світ з дозволу і за повною підтримкою Головного командира УПА. Це була і його власна позиція.

Цікаво, що Шухевич, коли 201-й поліційний батальйон потрапив у Білорусь на охорону об’єктів, таємно встановив контакт із місцевими комуністичними партизанами і домовився про взаємний нейтралітет. Воювати прийшлося з тими, кого радянське командування перекидало з-за лінії фронту.

Дивує, що так мало у літературі і публікаціях говориться про надзусилля Головного командира УПА ще з 1943 року на припинення безглуздої польсько-української війни, яка була вигідна тільки нацистським і комуністичним окупантам на шкоду обом народам.

У 1944 році, під час вище згаданої наради керівництва, Роман Шухевич показав своє ставлення до українців, що були на протилежних позиціях до ОУН і УПА. Він поінформував, що відмовилися від ідеї ліквідації (вбивства) членів Українського Центрального Комітету на чолі з Володимиром Кубійовичем у Львові, які активно пропагували і допомагали німецькій окупаційній владі набрати добровольців до дивізії СС «Галичина». Аргументи: це наша інтелігенція, українці, їх і так багато гине.

5) Ставлення до грошей і влади. У 1937 році після виходу з польського концентраційного табору «Береза Картузька» він став успішним за сучасними мірками бізнесменом. Організував прибуткову рекламну фірму «Фама», вирішив проблему працевлаштування безробітних членів і симпатиків ОУН, фінансував визвольну боротьбу. На мою суб’єктивну думку, сучасним діловим особам є чому у нього повчитися. А у 1938 році повстає Карпатська Україна, починає створюватися її збройна сила – Карпатська Січ. Проблеми вибору для Шухевича не було, він добровільно відправляється на Закарпаття, де його знали під псевдонімом поручник «Борис Щука».

Звертає увагу, що Роман Шухевич не ставив за мету мати владу, більше влади і не боровся за владу. Так, ветерани ОУН і УПА повідомили один цікавий факт. У квітні 1941 року на 2-му Надзвичайному Великому Зборі ОУН у Кракові мали обрати провідника – керівника організації. Коли Шухевич взнав, що більшістю можуть обрати саме його, він приклав зусилля,  переконав своїх симпатиків, щоб вони проголосувати за Степана Бандеру.

Після Другої світової війни саме Шухевич організував провід організації разом із представниками ОУН в еміграції, щоб головою був Бандера. Зауважимо, що авторитет Головного командира УПА був дуже великий і він за бажанням міг добитися всіх посад і формального лідерства. Проте, його насправді хвилювала єдність керівництва і унеможливлення жодних чвар і конкуренції у владі.

Отже, він сприймав гроші, владу, посади як відповідальність та інструмент реалізації мети – боротьби за незалежність України.

Такі люди з великою літери, як Роман Шухевич, є прикладом для сучасної керівної політичної еліти держави Україна. Такі люди, яких хвилює доля України, а не власне місце і преференції в Україні.

І на останок актуальний заклик від Романа Шухевича та його соратників сучасним і майбутнім керівникам України всіх рівнів, істина, що оплачена їхньою власною кров’ю:

«Воююча Україна рішуче вимагає від української еміґрації повної єдности, єдности не на словах, а на ділі, єдности дієвої, а не паперової, єдности на базі визвольної боротьби народу на українських землях» (жовтень 1949 року).

Сергій Бутко, Український інститут національної пам’яті