«Григорій Тютюнник був людиною великої щедрості, душевної чистоти, закоханості в життя і в людей…» Олесь Гончар

Минуло 100 років від дня народження талановитого українського майстра слова, педагога і журналіста Григорія Михайловича Тютюнника (1920-1961). Його проза була природною, ліричною і водночас глибоко народною.

Романом Григорія Тютюнника «Вир» українська повоєнна романістика розпочала свої пошуки в царині народознавства, органічно продовжуючи традиції реалістичного прозописьма ІІ половини ХІХ – початку ХХ століття. Краса в усіх її іпостасях визначала життєве і мистецьке кредо Григорія Тютюнника. Основа його творчості – правічні джерела людського духу: любов до людини, серце якої відкрите для добра і всепрощення, біль за кожну покалічену душу. У кожному рядку його прози – щирість і правда, яка є джерелом мистецької краси. Спираючись на кращі традиції української літератури і слов’янського фольклору, Г.Тютюнник створив неповторні зразки новели та оповідання, розвинув традиції В.Стефаника, Г.Косинки, А.Чехова і став одним із найбільших майстрів малої прози. Митець глибоко переймався корінними проблемами своєї доби, від розв’язання яких залежали долі мільйонів його співвітчизників: українська мова, українська справа, християнська традиція, що вижила всупереч тотальному блюзнірству і атеїстичній пропаганді.

Характерною особливістю художньої прози Григорія Тютюнника є широке узагальнення дійсності, зображення її у закономірних зв’язках із минулим і майбутнім, в історичному русі.

З раннього дитинства у с. Шилівці на Полтавщині майбутній письменник долучився до селянської праці, глибоко пізнав хліборобський побут, чарівну красу природи, любов до землі і людей. 1938 року Г.Тютюнник вступив до Харківського державного університету, де потоваришував з Дмитром Білоусом і Олесем Гончарем. Згодом саме Григорій став прототипом образу студбатівця Степури у романі Гончара «Людина і зброя». Захоплення поезією привело юнака на засідання літературного об’єднання університету, відвідував Григорій і «суботи» при Харківській обласній філії Спілки письменників України. На початку 1940 року в Будинку письменників відбувся перший творчий вечір Тютюнника. У студентське товариство філологів чорноокий красень Григорій завжди вносив безмежжя щирості і свіжості, дотепних жартів і бадьорості. Його вірші були сповнені любові до рідної землі. У першому номері місячника «Літературний журнал» за 1941 рік було надруковано дві поезії Г.Тютюнника: пейзажну зарисовку «Вже осінь» і сюжетний вірш «Дивиться мати на чорні ворота».

Восени 1941 року студент-третьокурсник Г.Тютюнник пішов добровольцем на війну, але його направили у трудову армію. Звідти він утік на фронт. Про ті героїчні і найдраматичніші в його житті дні Григорій Михайлович згадував: «У 1941 році, восени пішов на фронт рядовим бійцем. Перебував на дільниці фронту коло Орла зиму і весну 1941-1942 років. Влітку 1942 року попав у полон… У 1943 році, в кінці літа, з полону втік і діяв у партизанському загоні за Дніпром до зими 1943 року. 29 грудня 1943 року був поранений і знову взятий ворогами.. В 1944 році, в квітні місяці знову втік і партизанив на території Чехословаччини в партизанському загоні «За Батьківщину» у з’єднанні майора Кокіна. При виконанні бойового завдання був знову важко поранений…»

Тоді снаряд упав за спиною Тютюнника і двадцятиграмовий осколок, пробивши речовий мішок, застряг у легенях на кілька сантиметрів вище серця. Визнаний лікарями непридатним до військової служби після тривалого лікування у госпіталях, Григорій Тютюнник повернувся на рідну Полтавщину в квітні 1945 року. По закінченні університету наступного року він працює викладачем Львівського технікуму підготовки культосвітніх працівників. У цей час по-справжньому розкривається талант літератора - 1950 р. надруковано оповідання «Мирон Розбийгора», а 1951 р. з’явилася перша прозова збірка Г.Тютюнника «Зорані межі». Ця тоненька книжечка з десятьох оповідань і новел засвідчила, що її автор – художник з яскраво індивідуальною манерою письма.

Найбільш плідним у творчості митця був період роботи Тютюнника у містечку Кам’янка-Бузька на Львівщині. Там він чимало сил і часу віддав педагогічній діяльності, працював над новими поезіями та оповіданням. Помітним явищем тогочасної української прози стала повість Г.Тютюнника «Хмарка сонця не заступить» (1956). У ній письменник знайшов «свою тему», власний глибоко пережитий і душевно відчутий життєвий матеріал. Твір відзначався життєвою  глибиною, гостротою проблематики, влучно схопленим людським характером, правдивим і колоритним відтворенням буднів повоєнного села. Повість «Хмарка сонця не заступить» стала одним із перших творів, що пристрасно утверджували громадську і людську активність сучасника.

Вершинним у творчості Григорія Тютюнника став роман «Вир» - дума про український народ у війні, сучасна за своїм ідейно-філософським спрямуванням, прийомами зображення, проблемно-образною структурою і стилем. Твір належить до художніх документів доби, що написані не просто сучасниками, а безпосередніми учасниками подій. Особисто пережите і новий морально-історичний досвід автора сприяли непідробній вірогідності зображеного, масштабності панорами часу. Перемога у Другій світовій війні принесла українському народу усвідомлення своєї причетності до творення історії.

Над романом «Вир» письменник почав працювати у 1956 році. Автор хотів показати українське село напередодні війни – у першій книзі, у другій – під час війни, в третій – повоєнне життя. Перша книга роману була опублікована в журналі «Жовтень» у 1959 році, окремим виданням 1960 року вийшла одночасно в Києві, Москві, Празі. Друга частина твору опублікована 1962 року. Задуму Григорія Тютюнника про широку панорамну епопею в трьох частинах судилося здійснитися частково – передчасна смерть письменника на 41-му році життя обірвала його творчі плани. Автор встиг завершити лише дві частини «Виру», що сприймаються як самостійний твір, з викінченою композицією, яскравими характерами героїв. За роман «Вир» Григорію Тютюннику 1963 р. було присуджено Державну премію імені Т.Шевченка (посмертно).

Виростав роман із дійсності, в його основі – спогади про рідне село письменника. Багато односельців стали прототипами персонажів твору, в якому ожили дитинство автора і його юнацькі роки.

«Вир» унікальний багатством і розмаїтістю змальованих у ньому колоритних типів і характерів – усього понад 80 персонажів. До найповніше розкритих у  своїй неповторно-індивідуальній своєрідності належить образ Тимка Вихора. За його зовні непокірною, розхристаною натурою – чиста і неспотворена душа, нетерпима до брехні і підлості. Покохавши Орисю, Тимко сповнюється людського благородства, поетичності, відчуває прекрасне в природі. Яскраві характери Оксена Гамалії та його батька Інокентія, Валентина Дороша, жіночі образи Уляни, Олени, Юлії.

У символі виру криється філософська проблематика роману. «Вир» – це глибінь народного життя, безмежного і складного, пошуки нових доріг, перевірка людських якостей, а у роки ІІ світової війни – боротьба за власну долю і долю рідного краю.

Григорій Тютюнник відчув своєрідність часу, зумів наповнити життєву реальність поетичним змістом. Сучасність «Виру» полягає в загостреній соціальності, що виявляється у поглибленому досліджені основ народного життя, панівних у суспільстві почуттів, характерів, породжених часом. Саме в цьому неперехідна цінність роману Григорія Тютюнника, що належить до найважливіших художніх документів своєї доби.

Тетяна Кузнєцова, завідуюча відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського