Головна » 2021 » Червень » 15 » Іван Миколайчук у Чернігівському музеї-заповіднику М.Коцюбинського. До 80-річчя з дня народження Митця (15.06.1941-3.08.1987)
Іван Миколайчук у Чернігівському музеї-заповіднику М.Коцюбинського. До 80-річчя з дня народження Митця (15.06.1941-3.08.1987)
09:34

Нині Іванові Васильовичу Миколайчуку виповнилося б 80 років. На жаль, надто коротким було його земне життя – всього 46. Суха офіційна статистика говорить, що творчий доробок актора, сценариста і режисера Івана Миколайчука становить 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв і 2 режисерські роботи. У свідомості мільйонів шанувальників його потужного таланту ім’я Митця асоціюється, насамперед, із епохою світового тріумфу українського кіно, з фільмами «Тіні забутих предків», «Сон», «Анничка», «Білий птах із чорною ознакою», «Захар Беркут», «Вавилон – ХХ», «Така пізня, така тепла осінь».

Творчість Івана Миколайчука пронизує життя людей багатьма струнами, які щоразу по-своєму дзвенять у наших душах в дитинстві, в юності, в зрілі роки, вселяючи любов до рідної землі, народу, надихаючи на духовну роботу. Дивовижно цілісною особистістю, що гармонійно поєднувала рідкісну зовнішн, красу з глибиною внутрішньою, був Поет кіно, уособлення честі і високої гідності людської, духовний лідер і гордість національного мистецтва. Кожна роль самобутнього, неповторного актора, головна чи епізодична, позитивна чи негативна, хвилювала серця глядачів, спонукала до роздумів і була позначена магією багатогранного таланту Івана Миколайчука і життєвою достовірністю.

Мої друзі й ровесники ще зовсім юними відчули могутню акторську енергетику студента Київського театрального інституту ім.І.Карпенка-Карого Івана Миколайчука в образі молодого Тараса Шевченка у кінострічці «Сон» режисера-постановника В.Денисенка. Ставши науковцем Чернігівського музею М.М.Коцюбинського, я по-новому відкрила для себе один із 20 найкращих фільмів усіх часів і народів – «Тіні забутих предків» за мотивами повісті Михайла Коцюбинського. Створюючи розділ «Інсценізації та екранізації творів М.М.Коцюбинсього» у сучасній літературній експозиції, про яку мріяла Ірина Михайлівна Коцюбинська, науковці і художник прагнули відібрати найбільш яскраві матеріали, що могли б гідно репрезентувати кіношедевр Сергія Параджанова. Тому емоційною домінантою експозиційного розділу стали кадри з кінострічки, що зображують закоханих Івана з Марічкою у церкві, Різдвяну вечерю та Івана, душа якого полинула в інший світ.

Сотні разів у кінозалі музею відбувалися перегляди «Тіней забутих предків» у ті часи, коли цей фільм був підданий замовчуванню і заборонам чиновників від мистецтва, адже і сама кінострічка, і її митці переслідувалися КДБ як "небезпечні націоналісти». Скільки блискучих ролей міг би зіграти Іван Миколайчук за більш сприятливих обставин, один Бог знає! Не затверджували самобутнього актора, знаного в усьому світі, навіть на ті ролі, що писалися спеціально для нього, натомість змушуючи грати чуже за духом. Якщо і вдавалося втілити на екрані щось омріяне, то великими кров’ю і нервами. Не дозволяли йому грати навіть у тих сценаріях, які він сам написав. Після «Тіней забутих предків» (фільм здобув понад 20 престижних міжнародних премій і призів), Івана Миколайчука запрошували грати в Голлівуді, але дозвіл давало Держкіно СРСР, а точніше – КДБ СРСР. Голівуд Івана не дочекався, а сам він дізнався про запрошення лише через багато років. Лише Георгій Стоянов 1972 року встиг зняти Івана Миколайчука у фільмі «Народження людини» на студії «Бояна – філм» у Болгарії. Ще український актор взяв участь у зйомках стрічки «Наперекір усьому», поставленій Ю.Іллєнком разом із югославськими кінематографістами на студії «Тітоград-філм» того ж року.

Тодішній директор Київської кіностудії ім.О.Довженка Василь Цвіркунов неодноразово подавав кандидатуру Івана Миколайчука на звання народного артиста України (Заслуженим актор став 1968 р., через три роки після закінчення театрального інституту), на лауреата премій, але постійно ці подання відхилялися.

Режисер-постановник і сценарист І.Миколайчук створив «Вавилон – ХХ» за романом В.Земляка. Фільм увійшов у скарбницю українського національного кіно як еталон неперевершеної гри самого Миколайчука у ролі сільського філософа Фабіана, талановитого підбору кіноакторів та їхньої взаємодії, розкриття національного духу, взірець живописного зображення і музичного наповнення. І нині ця кінострічка сприймається не просто як класика, а як непересічне новаторське явище українського кіномистецтва. Режисер запросив до фільму на роль Мальви яскраву московську актрису Любов Поліщук, генетично пов’язану з Україною, а також знаних акторів-довженківців і театральних акторів Києва та Львова, досвідчених і молодих: І.Гаврилюка, Б.Брондукова, К.Степанкова, Р.Недашківську, О.Сердюка, А.Хостікоєва та ін. Іван Васильович сам підібрав музику і пісні до «Вавилона – ХХ». Цей фільм здобув низку премій і призів на республіканських і Всесоюзних кінофестивалях 1979-1980 рр.

У пору мистецької зрілості Івана Миколайчука відбулася його нова зустріч з творчістю Михайла Коцюбинського. Влітку 1984 року до нашого музею завітала знімальна група документального фільму за повістю «Fata morgana» на чолі з київською режисеркою Оксаною Михайловою, яка запросила Івана Миколайчука читати авторський текст. Зйомки відбувалися у кабінеті-вітальні М.М.Коцюбинського в його меморіальному будинку.

Музейники з радістю надавали будь-яку посильну допомогу режисерці і оператору, аби тільки мати привід зайти до будинку та побачити живу легенду кіно у творчому процесі. Запам’яталося зосереджене одухотворене обличчя Івана Васильовича, який цитував «Сільськогосподарські огляди по Чернігівській губернії», що впродовж багатьох років готував Михайло Коцюбинський, працюючи керівником відділу статистичного бюро, дописи сільських кореспондентів та ін. Водночас актор виглядав стомленим і виснаженим.

Пригадався уривок зі спогадів Михайла Слабошпицького «При світлі його душі»: «…Миколайчук – це рідкісний вродливець і дивовижний талант… Але де ви бачили з-поміж справді талановитих людей щасливців? Талант, як невиліковна хвороба, спалює людину зсередини, немилосердно ускладнює її життя, особливо талант, синоніми якого – Правда і Честь. Такий талант дістається саме тій людині, яка дорівнює йому своїм духовним зростом». Саме таким і був Іван Миколайчук. Усе, що він робив, було вартісним і глибоким. Він не грав, а жив на екрані життям своїх героїв.

Про зйомки документального фільму «Fata morgana» нагадують експоноване поряд із кадрами «Тіней забутих предків» фото Івана Васильовича за робочим столом М.Коцюбинського і подарований актором комплект із 16 листівок-ілюстрацій до повісті «Тіні забутих предків» художників Е.Йоффе і Л.Карташова (Москва, «Изобразительное искусство», 1979) з дарчим написом І.В.Миколайчука, зробленим 27 червня 1984 р.

Кілька років потому в кінолекційній залі музею відбулася тепла і змістовна творча зустріч із двома чарівними представницями тріо «Золоті ключі», солістками Українського народного хору ім. І.Г.Верьовки – дружиною Івана Васильовича Марією Євгенівною Миколайчук та її доброю подругою Валентиною Павлівною Ковальською (не змогла приїхати третя солістка - Ніна Митрофанівна Матвієнко). Присутні на цьому святі української пісні дізналися багато цікавого з історії створення кінофільму за М.Гоголем «Пропала грамота» (режисер – Борис Івченко, 1972, кіностудія ім.О.Довженка).

Б.Івченко попросив І.Миколайчука підібрати до цього фільму народні пісні й музику. Як кажуть, на свою голову, адже Миколайчук включив до фільму заборонену пісню «А вже років триста козак у неволі», що було надто прозорим натяком на 300-річне поневолення українських земель. Звучали у первісному варіанті стрічки також заборонені стрілецькі пісні.

Фільм став подією – вражав зоровим рядом, неповторними краєвидами, фантасмагоричними картинами, в яких актори І.Миколайчук, Ф.Стригун, М.Голубович, В.Симчич, А.Барчук оживлювали давні епізоди козацького життя. Фільм знімався українською мовою, що було рідкісним явищем на кіностудії ім.О.Довженка. Іван Миколайчук став не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й ініціатором і натхненником створення чудового тріо «Золоті ключі».

Валентина Ковальська згадувала: «Цілу ніч ми їхали автобусом на чарівну Полтавщину, на берег річки Псел, у село Красногорівку. Які ж гарні козаки були Іван і Федір Стригун! Вони гасали по селу на конях – у жупанах і сап’янових чоботях, на обстрижених головах красувалися справжні «оселедці», і у мене було враження, що я потрапила в казку… У фільмі ми були «сільські співачки». Нас одягали в намітки, ставили біля плоту, і ми співали «Розпрягайте, хлопці, коні…». Ми мали озвучити піснями майже весь фільм. Крім того, звучала бандура солістки філармонії Галі Менкуш. Для запису фонограм Іван вибрав місце біля річки… Перед нами тече річечка, за нами невеликий лісок, стоять мікрофони біля самої води, кумкають жаби, вечірній туманець солодко холодить наші босі ноги. Ніколи не відчувала такої трепетної насолоди від співу, як там, біля річки, поруч з Іваном» (В.Ковальська «Нічна казка»).

Марія Миколайчук тоді подарувала музею низку фотолистівок із портретами Івана Миколайчука.

Глибокий і непроминальний слід у національній і світовій культурі навічно лишив по собі Іван Миколайчук – Великий Актор і Великий Українець, який «був багатий не тільки талантом, а й сонцем у душі» (С.Параджанов).

Тетяна Кузнєцова, зав.відділу музею-заповідника  М.М.Коцюбинського




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 183 | Додав: marije4ka07 | Рейтинг: 5.0/3 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість