Головна » 2022 » February » 1 » «Досвітній вогник»: до 210-річчя від дня народження Євгена Гребінки
«Досвітній вогник»: до 210-річчя від дня народження Євгена Гребінки
09:00

«…Досвітньої доби, коли темнота ще панує й світу сонця не видко, великого важить і малий каганчик. […] Він допомагає переждати тяжкі хвилини, коли пітьма змагається зі світлом, і служить за провісника ясного сонця. Коло його інтимного сяйва збирається гурток працівників, що кінчають підготовчу до дня роботу. Таким досвітнім вогником був поміж іншими в нашому письменстві й Гребінка» (Сергій Єфремов).

Євген Павлович Гребінка народився 2 лютого 1812 року на Полтавщині, а саме на хуторі Убіжище Пирятинського повіту в родині відставного штаб-ротмістра Павла Івановича Гребінки та його дружини Надії Іванівни (у дівоцтві Чайковської). Про дитячі роки майбутнього письменника дізнаємося завдяки його біографу М.Михайлову: «Раннє дитинство Євгена Павловича йшло під домашньою покрівлею. Враження дитячих років, проведених посеред патріархального сільського побуту, посеред прекрасної природи, в зближенні з народом, багатим самородною поезією, відбились на багатьох творах Гребінки. Імовірно, не одна із народних билин, не один із переказів, попереказуваних ним потім, були почуті ним дома, і змушували сильніше битися його дитяче серце. Родинні спогади указують як на перше джерело, яке живило жваве уявлення дитини, на розповіді няні Євгенової. Оповідань у неї були невичерпні запаси, і вона передавала їх охоче і з любов’ю. Євген був дуже прихильний до неї, часто потім, в зрілі роки, згадував її теплу турботу про нього, і будучи вже на службі в Петербурзі, прийняв, в пам’ять цих турбот, сердечну участь в долі її сина, якого сам улаштував у столиці. Безпосередньо за цією першою вихователькою Євгена слід назвати домашнього учителя, який підготовляв хлопця до майбутнього громадського життя. Учитель цей був Павло Іванович Гуслистий, якому Євген Павлович був дуже вдячний за труд в його розвиткові». Отже, початкову освіту хлопець здобув вдома, а в 1825 році вступив до одного з найкращих осередків освіти в Україні з 9-річним терміном навчання – Ніжинської гімназії вищих наук. Цей навчальний заклад університетського типу з особливими правами та привілеями був відкритий у 1820 році; його першим директором став Василь Григорович Кукольник, а попечителем – князь Олександр Кушелєв-Безбородько.

Саме під час навчання в Ніжинській гімназії вищих наук Євген Гребінка робить перші кроки на літературній ниві, написавши цілу низку ліричних поезій і байок, як-от «Мышь», «Осень», «Отзыв русского воина товарищам его молодости», «Буря», «Пленник», «Вишня», «Совет русскому гражданину», «Лилия», «Ручей», «Соловей», «Радость Мазепы, когда он узнал о смерти Кочубея». Також у цей період юнак береться до перекладу українською мовою поеми «Полтава» Олександра Пушкіна та написання першого і єдиного у своєму творчому доробку драматичного твору «В чужие сани не садись» (1827). Більшість із цих творів, на жаль, не збереглася.

У 1831 році після закінчення гімназії Євген Гребінка повертається на батьківський хутір і починає активно працювати над збіркою байок «Малоросійські приказки» (вийшла окремим виданням у 1834 році) та перекладом пушкінської «Полтави» (видана окремою книжкою в 1836 році). Саме в збірці «Малоросійські приказки» був надрукований перший український романтичний вірш Євгена Гребінки «Човен», що був і залишається одним із найвідоміших його творів.

Заграло, запінилось синєє море,

І буйнії вітри по морю шумлять,

І хвиля гуляє, мов чорнії гори

Одна за другою біжать.

Як темная нічка, насупились хмари,

В тих хмарах, мов голос небесної кари,

За громом громи гуркотять.

 

Іграє і піниться синєє море.

Хтось човен на море пустив,

Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі,

Од берега геть покотив;

Качається, бідний, один без весельця.

Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця!

Чого він під бурю поплив?

 

Ущухнуло море, і хвилі вляглися;

Пустують по піні мавки;

Оп’ять забіліли, оп’ять простяглися

По морю кругом байдаки;

Де ж човен дівався, де плавле мій милий?

Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі

Біліють із його тріски.

 

Як човнові море, для мене світ білий

Ізмалку здавався страшним;

Да як заховаться? Не можна ж вік цілий

Пробути з собою одним.

Прощай, мій покою, пускаюсь у море!

І, може, недоля і лютеє горе

Пограються з човном моїм.

Того ж 1831 року Євген Гребінка дебютує на сторінках «Українського альманаху» з віршем «Рогдаев пир». У 1834 році він переїжджає до Петербурга, де дістає посаду чиновника Комісії духовних училищ, а згодом починає працювати на педагогічній ниві, викладаючи російську словесність у військово-навчальних закладах. Перебуваючи в Петербурзі, Гребінка намагається всіляко підтримувати зв’язки зі своїми земляками та сумує за рідними місцями: «Тело мое, – пише він у листі до батьків від 16 червня 1834 року, – в столице, а душа далеко в родной степи, под соломенною кровлею маленького домика, в тихом Убежище». У цей період митець починає відвідувати літературні салони, де зустрічається з багатьма літераторами, художниками, громадськими діячами, як-от І.Крилов, В.Бєлінський, М.Некрасов, І.Тургенєв, М.Глінка, В.Жуковський, К.Брюллов та ін. У 1835 році Іван Сошенко знайомить Гребінку з Тарасом Григоровичем Шевченком; відтоді Євген Павлович підтримує Шевченка матеріально, а згодом бере участь у викупі поета з кріпацтва. За підтримки митця також був підготовлений до друку та виданий «Кобзар» (1840) Тараса Шевченка. А в 1841 році справжньою подією для української літератури стало видання Євгеном Гребінкою альманаху «Ластівка» (1841), де були надруковані твори Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Левка Боровиковського, Віктора Забіли й самого Євгена Гребінки.

На жаль, майстру слова судився недовгий вік – лише 36 років, половину з яких він присвятив літературній діяльності. Євген Павлович Гребінка помер 15 грудня 1848 року в Петербурзі. Його прах перевезли і поховали в Україні – біля хутора Убіжище. Пам’ять про митця живе й досі, а твори Гребінки, деякі з яких стали народними піснями, продовжують закохувати в себе читачів і слухачів у ХХІ столітті.

РОМАНС

Слыхали ль вы, когда в дубраве темной

Под кровом девственных ветвей,

Склонясь на грудь подруги скромной,

Руладит песню соловей?

 

Видали ль вы, когда пожар Авроры

Горит на небе голубом

И темный лес, и степь, и горы

Румянит розовым лучом?

 

Слыхали ль вы, когда краса-девица

«Люблю», робея, говорит:

Слеза сверкает на реснице,

И пурпур на щеках горит?

 

Не правда ль, тот огонь ярчей огня востока

И голос тот приятней соловья?

Он дух живит, он мысль несет высоко

И красит дни земного бытия.

(1834)




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 257 | Додав: sunlight118 | Рейтинг: 5.0/4 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Guest