Головна » 2018 » Лютий » 3 » «Дочка голубого Удаю»: до 100-річчя від дня народження Любові Забашти
«Дочка голубого Удаю»: до 100-річчя від дня народження Любові Забашти
15:23

Україна – це держава з багатовіковою історією та культурою; вона відома на весь світ своєю співучою солов’їною мовою, родючими землями, надзвичайно мальовничою природою, але найбільший її скарб – це наш народ, знаний як працьовитий, гостинний і напрочуд талановитий. Дійсно, наша країна може пишатися багатьма вірними дочками та синами, які примножують її славу, і серед них і Любов Василівна Забашта – відома українська поетеса, драматург, прозаїк, від дня народження якої сьогодні, 3 лютого, минає рівно 100 років.

Любов Василівна Гришко (дівоче прізвище поетеси) народилася в місті Прилуки на Чернігівщині та скрізь роки пронесла в серці трепетну любов до своєї малої Батьківщини, закарбувавши її в поезії:

Моя Чернігівська земля, Моя отецькая земля,

Тобі і зблизька, і здаля – Я говорю, що я – твоя.

Я простодушна, як і ти, Я не злостива, як і ти,

Твої русявії хати – Стихія ранняя моя.

Це ж я зійшла з твоїх долонь,

У ковалів взяла вогонь, і сивину з дідівських скронь,

Моя Чернігівська земля.

Взяла дзвінку твою ясінь, взяла красу твоїх пісень.

А ти скажи мені, земля,

Чи знаєш ти, що я – твоя?

Майбутня поетеса виявила цікавість до поетичної творчості ще в дитинстві, навчаючись у школі, а путівку в літературне життя їй дав Павло Григорович Тичина. Це трапилося 1935 року на обласній нараді молодих літераторів у Чернігові, коли 17-річна Любов прочитала напрочуд щирі та ліричні вірші, на відміну від своїх товаришів, які писали «шаблонні» твори – зразки «махрового» соцреалізму. Звичайно, вона вигідно виділялася на їхньому фоні, цього не міг не помітити Павло Григорович (який був почесним гостем наради) – тонкий лірик, талант якого був розтрощений лещатами тоталітаризму. Він похвалив молоду авторку, її вміння бачити красу в навколишньому світі, подарувавши цим дівчині крила та віру у свої сили. Того ж року були вперше надруковані вірші Любові Забашти на сторінках преси, а саме в газеті «Правда Прилуччини». Та шлях у літературу, попри такий вдалий дебют, виявився зовсім непростим і навіть тернистим.

Після закінчення школи, піддавшись умовлянням батька, дівчина вступає до Одеського інституту інженерів водного транспорту та п’ять років присвячує навчанню на кораблебудівника. І саме там поетеса зустріла своє перше велике кохання – Валентина Забашту, із яким згодом одружилася. Закінчивши інститут у 1940 році, Любов Забашта одержала призначення на посаду інженера-кораблебудівника на Рибінську судноверф імені Володарського, почала готувати до друку свою першу збірку, але, на жаль, «завтра була війна», тому поетеса не встигла її видати. Любов Василівна була евакуйована до Красноярська на Єнісей, а Валентин Забашта, із яким вони прожили в шлюбі лише рік, пішов на фронт і у квітні 1942 року загинув у боях. «Я долю вдовину сама випивала до дна. По власному горю я знаю, що значить війна» – напише Любов пізніше.

У травні 1944 року разом із маленьким сином Ігорем поетеса повертається до Києва, де починає працювати конструктором на суднобудівельному заводі «Ленінська кузня». Одночасно, «без відриву від виробництва», вона закінчила мовно-літературний факультет педінституту імені Горького (нині Національний педагогічний університет імені М.Драгоманова). Український письменник-філософ Микола Руденко у своїх спогадах писав: «Якось при зустрічі поет Ривлін розповів мені, що в них на заводі "Ленінська кузня" в конструкторському бюро працює молода красива жінка, яка пише непогані вірші. Я попросив його познайомити нас. Любов Василівна, а це була саме вона, з першої з зустрічі справила на мене дуже гарне враження. …Я відчув у ній глибоку душу, серйозну людину, людину з неабияким досвідом і з великим пережитим горем. І потім – у ній вчувалась справді українська душа. Вона прочитала мені деякі свої вірші, я побачив, що це цікава, незвичайна людина. Сміливо висунув її на посаду заввідділу поезії журналу. Звичайно, наскільки я міг, допомагав їй. Недовго вона ходила в учнях, бо вже була зрілою людиною із великим життєвим досвідом…». Упродовж 1949–1950 років Любов Забашта завідувала відділом поезії журналу «Дніпро», знову почала публікувати вірші у періодичних виданнях та нарешті здійснила давню мрію – у 1950 році світ побачила перша збірка її поезій під назвою «Нові береги». Це стало початком творчого злету мисткині, загалом із-під її пера вийшло близько двадцяти поетичних збірок, а також чотири книги прози, кілька п’єс і драматичних поем. Любов Василівна є автором таких збірок, як «Щоб мовчали гармати» (1952), «Дороги дружби» (1953), «Калиновий кетяг» (1956), «Квіт папороті» (1960), «Пісня і хліб» (1961), «Незабудки» (1966), «Земля Антеїв» (1971), «Берег надії» (1974) та ін.; п’єс «Весілля в Тернах» і «Троянди на камені» (обидві – 1963); повісті «Крила Арсена Дороша» (1968); драматичної поеми «Дівчина з легенди» (1968); роману «Там за рікою – молодість» (1970).

Чималу частину творчого доробку поетеси складають вірші для дітей – перша збірка поезій для малят під назвою «Паляниця білолиця» була видана в 1963 році, а за нею з’явилися на світ збірки «Коли я виросту», «По гриби», «Пісня зеленого лісу» та повість «Будинок мого дитинства». Багато віршів Любові Забашти були покладені композиторами на музику та стали популярними піснями («Ой вербиченько», «Червона ружа», «Криниця мого дитинства», «Квіт папороті», «Засихає в степу материнка» та інші). Можливо, такому яскравому квітуванню поетичного таланту Любові Василівни де в чому посприяв її життєвий і творчий союз із Андрієм Малишком, заміж за якого вона вийшла в грудні 1956 року. Син поетеси Ігор Забашта згадував: «Коли наприкінці 1956 року з’явився у маминому житті Андрій Малишко – два поети, дві особистості пов’язали долі, створивши своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди, де все дихало поезією. До всього, мама ще встигла й бути жінкою, смачно готувати, створювати затишок в оселі. Це теж було велике кохання. Вони прожили разом більше 13 років – до 17 лютого 1970-го, коли Андрія Самійловича не стало».

Померла Любов Василівна раптово, перебуваючи на курорті в місті Хмільнику, 21 липня 1990 року; її поховали на Байковому кладовищі поруч із Андрієм Малишком. Та пам’ять про талановиту поетесу живе і досі, справджуючи її сподівання:

А якщо дійде пісня хоч одна

До вас, нащадки, в радості, в привіті,

Як серця незрадливого луна.

То, значить, я жила немарно в світі.

Мабуть, найбільшим талантом Любові Забашти можна назвати зовсім не прозовий, і навіть не поетичний, а таке начебто просте (і водночас рідкісне) уміння бачити красу навколишнього світу та любити цей світ, а також усе живе в ньому. Тому її вірші, щедро сповнені цього почуття, продовжують зігрівати серця українців.

Оксана Мазко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 66 | Додав: sunlight118 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість