Головна » 2016 » Липень » 30 » До 155-річчя з дня народження Любові Яновської
До 155-річчя з дня народження Любові Яновської
22:31

 30 липня минуло 155 років з дня народження української письменниці, громадської і політичної діячки Любові Олександрівни Яновської.

Любов Яновська, уроджена Щербачова (в літературі відома також під псевдонімами Ф. Екуржа, Омелько Реп’ях), народилася у с. Миколаївка на Борзнянщині у маєтку своєї бабусі Любові Боголюбцевої, котра походила з роду Білозерських. Її брат – Василь Білозерський – був редактором журналу «Основа», старша сестра – відома українська письменниця, дружина Пантелеймона Куліша – Ганна Барвінок, а сестра Надія – дружина етнографа Номиса – мати української письменниці Наталки Полтавки і бабуся літераторки Надії Кибальчич.

Про своїх батьків Любов Олександрівна згадувала у своїй автобіографії: «Мати моя – вихованка Куліша та патріотка-українка, не вважаючи на те, що вчилася у Смольному інституті.

Батько – ротмістр Олександрійського гусарського полку, син дідича Калузької та Харківської губерній Олександр Сергійович Щербачов – патріот-росіянин. Він писав гарно російські вірші. Небіж його, відомий російський журналіст, співробітник «Русского Богатства» Сергій Южаков не раз радив йому друкувати свої твори, але батько через віщось надрукував тільки одну драму “Кантоніст”».

Дитинство Любові Яновської пройшло в Польщі, куди батька було переведено по службі, згодом родина перебралась до Полтави, а потому й Кременчука.

Мовне становище в родині майбутньої української письменниці було доволі складним. Під час перебування у Варшаві вихованням дітей займалася пана Кароліна, тому діти спілкувалися переважно польською мовою. З переїздом до Кременчука родинні непорозуміння між батьками посилилися. Зокрема, мати прагнула, щоб діти спілкувалися українською мовою, а батько – переконаний патріот-росіянин – мав переважно українофобські погляди. «Як зараз пам’ятаю, - писала Любов Яновська в автобіографії, - ненька становить мене в куток на чверть години за кожне російське або польське слово, а татко садовить у фотель за кожне слово українське, й я часто була покарана за такі слова, як сорочка, панчохи, спідниця, а особливо пам’ятаю слово укривало, яке я вперто називала, то ковдрою, то одіялом. Найтяжче в цій карі було те, що я повинна була сама стежити за годинником, який висів у їдальні проти фотеля й повинна була сама виходити з кутка або з фотеля, коли кінчався термін кари…». Ще тоді, щоб швидше згаяти час покарання, який для малої дівчинки тягнувся невимовно довго, Люба починає розважати себе, розказуючи казочки.

У сім років Люба навчилася читати за допомогою сусідського хлопчика, про якого згодом склала страшне оповідання.

Непорозуміння у родині Щербачових не припинялися: забравши двох менших дітей мати виїжджає до Петербурга, де не знайшовши собі омріяного заняття, вона самотня помирає у Миколаївській лікарні. Любі в цей час було 10 років.

Освіту юна Любов Щербачова здобувала у Кременчуцькому пансіоні та Полтавському інституті шляхетних дівчат. Багато займалася самоосвітою, виявляла великий інтерес до художньої та філософської літератури.

За якийсь час батько через довірливість втрачає посаду нотаря, яку він обіймав у Кременчуці, і змушений заробляти грабарюванням. Проте завдяки меценатам – начальниці пансіону Парфатській та лікарю Мельникову, котрі помітили музичне обдарування дівчинки – навчання Люби продовжується.

До Полтави Любу забирає тітка Башмакова. У місцевому пансіоні знову звертають увагу на музичні здібності дівчини. Здавалося б, на неї очікує блискуча артистична кар’єра. Навіть принц Ольдебурзький пропонує Любові Щербачовій стати його стипендіаткою та за власним бажанням обрати консерваторію для навчання. Проте люба прагне іншого: «… не зважаючи на велику любов до музики, я не передбачала задоволення з артистичної кар’єри, бо, коли приходили хвилини натхнення задля якоїсь фантазії, то приходили вони дуже рідко і на короткий час; і в тих фантазіях своїх я ніколи не могла виявити гаразд своїх юнацьких переживаннів, а перо чи олівець були мені завжди немов слухняніші за клавіатуру й мій щоденник був мені багацько дорожчий за ті романси, ноктюрни та вальси, що я іноді компонувала».

Саме під час навчання в інституті під впливом вчителя історії О.Корсунського у Любові Щербачової з’являється потяг до самостійної праці. Проте через шовіністичний дух навчання в закладі знань з української мови чи літератури дівчина не отримала і закінчувала його з твердим переконанням, що «наука і русифікація – то є синоніми, й інтелігентові розмовляти по-українськи – то обкрадати самого себе».

Після закінчення інституту у 1880 р. майбутня письменниця змушена відкласти вступ до консерваторії через хворобу молодшої сестри Зінаїди, котра потребувала постійного догляду. Тому забравши сестру вона вирушає до с. Рудки Лубенського повіту, куди її запросили на посаду домашньої вчительки до поміщиків Ограновичів.

На Лубенщині Любов Олександрівна знайомиться зі щирим українцем, учасником Герцоговинського повстання, членом Київської Громади, дрібним поміщиком Василем Яковичем Яновським. В очах Люби він стає справжнім героєм, тому дівчина одружується з ним, не зважаючи навіть на слабке здоров’я чоловіка та двадцятирічну різницю у віці.

Поїздку до Праги, де на Любов Яновську все ще очікував вступ до консерваторії, довелося відкласти через складне матеріальне становище родини та чоловікову хворобу. Родина оселяється у хуторі Тарновщина, де Любові Олександрівні і судилося прожити наступні 20 років. Попри складні сімейні обставини письменниця постійно займається самоосвітою, вивчає фольклор, етнографію, історію, українську мову та літературу. Поступово письменниця зближується з хутірськими селянами і до обов’язків господині, дружини і матері додаються ще й обов’язки «інтелігентної людини на селі до темної бідноти».

Придивляючись до життя селян Л.Яновська пише свої перші російськомовні оповідання. На прохання батька вона надсилає одне з них – «Деньги старика Афанасия» Южакову, котрий схвально відгукнувся про оповідання і навіть, після ґрунтовного виправлення, пообіцяв надрукувати його у журналі «Русское Богатство».

Проте доля оповідання вирішилася інакше й до його обробки справа так і не дійшла. У Лубнах Любов Олександрівна знайомиться з родиною Шеметів. Їх старший син Володимир – переконаний патріот, «тарасівець» - пробуджує національну свідомість письменниці та навертає її до культурницької роботи.

У літературній діяльності незалежно від мови написаних творів підтримує Любов Яновську і чоловік. Та останнім поштовхом до написання україномовних творів стає візит до Києва 1883-1884 років. У Києві на вітринах книжкових магазинів Л.Яновська бачить багато українських книжок. Тоді ж під час Шевченківських днів вона відвідує гурток національно-свідомої молоді, що збирався у В.Шемета. За посередництвом чоловіка Яновська знайомиться з Житецьким, Лисенком, Лесею Українкою та Оленою Пчілкою.

Повернувшись з Києва, Любов Яновська пише українське гумористичне оповідання «Ніколи», яке отримало схвальні відгуки чоловіка. До своїх перших оповідань Яновська ставиться доволі критично, тому навіть не має на думці віддавати їх до друку чи хоча б зберігати. Коли було написане оповідання «Злодійка Оксана», Василь Яновський похвалився ним Шемету. Саме В.Шемет з М.Кононенком випрохали у письменниці це оповідання і згодом, 1 липня 1897 року, Яновська отримала примірник «Зорі», у якому був опублікований її твір. Так відбувся її літературний дебют.

Справжній успіх Яновській принесло оповідання «Смерть Макарихи» опубліковане 1900 р. у «Киевской старине». Натхненна успіхом і схвальними відгуками сучасників Яновська продовжує літературну діяльність, поступово розширюючи жанрово-тематичний діапазон творів.

Високо оцінив літературний талант письменниці і М.Коцюбинський. 1903 року він пропонує Л.Яновській взяти участь у підготовці альманаху «З потоку життя», який вийшов друком 1905 року в Херсоні. У листах до Л.Яновської Михайло Михайлович неодноразово наголошує на великому значенні її творів: «… ми поклали не випускати збірника без Вашої праці, хоч би й невеликої. Ми так високо ставимо, так цінимо і любимо Ваш талант, що й на хвилинку не можемо допустити думки про те, що Вас в збірнику не буде.

Отож ми ладні навіть одкласти на місяць термін, готові ждати до червня, аби не лишитись без Вас, видатнішої і кращої нашої літературної сили». Вже згодом він захоплено відгукується про одну з п’єс письменниці: «Вашу «Лісову квітку» я прочитав з насолодою. Як тема, так і виконання такі хороші, що можна тільки радіти, що у нашій літературі появляються такі високої вартості твори. Вже таки ніде діти – Ви великий майстер у виборі сюжетів…».

1905 рік стає прикметним для Л.Яновської і виходом збірки її творів у видавництві «Вік». Як в уже згаданих раніше творах, так і в оповіданнях «Пролісок», «Лісничий», «Зарік Горпини», «Як Лепестина карасіру добувала», що увійшли до збірки, письменниця звертається до зображення «маленької людини», подаючи глибоку індивідуально-психологічну мотивацію вчинків своїх персонажів.

Ще за часів свого перебування в Тернівщині Л.Яновська активно займалася громадською діяльністю, організувавши недільну школу, хоровий і музичний гуртки, в яких сама і працювала. У наступні роки вона активно відстоювала національні права на рідну мову, літературу й культуру, домагалася відкриття пам’ятника І.Котляревському в Полтаві (1903), після хвороби Б.Грінченка очолювала київську «Просвіту», влаштовувала літературно-мистецькі вечори, брала участь у Першому російському жіночому з’їзді у Петербурзі (1908), була серед організаторів відзначення 50-річчя смерті та 100-річчя з дня народження Т.Шевченка.

З 1916 року Любов Яновська після смерті чоловіка та з початком війни змучена власними переживаннями припиняє писати. В цей час вона бере участь у діяльності Товариства допомоги жертвам війни. З 1921 року, живучи в Києві, Л.Яновська заробляє на життя приватним учителюванням. Останні десять років свого життя – з 1923 по 1933 рік – вона була прикута до ліжка паралічем.

1933 року Любов Олександрівна Яновська відійшла у вічність, залишивши нащадкам справжню скарбницю і до цього часу в повні мірі не вивчених і достойно не оцінених творів.

Катерина Федько, завідуюча відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 410 | Додав: Kotia | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість