У понеділок, 14 лютого, минає 125 років від дня смерті видатного письменника, перекладача, видавця, фольклориста, науковця, громадського діяча та однієї з ключових постатей в історії української культури, а саме Пантелеймона Олександровича Куліша (1819–1897). Із цієї нагоди музей-заповідник Михайла Коцюбинського підготував для вас десять цікавих (і, можливо, маловідомих широкому читацькому загалу) фактів із життя цього славетного письменника.

1. Для відкриття у Львові «Української друкарні» Пантелеймон Куліш позбувся російського підданства. У листі до Івана Пулюя від 9 березня 1882 року він повідомляє: «Австрійське підданство треба мені, любий друже наш, і для того прийняти, щоб мені можна було видавати і "Нову Основу" та нею підняти молодіж червоноруську, а ближчих людей запомогти і духовно, і економічно, даючи їм сотрудницьку роботу в руки. Тут не бачу такого чоловіка, щоб умів журналом орудувати на користь науковому і соціальному чи лучче сказати громадянському проґресові». Та згодом П.Куліш відмовився від цієї ідеї, так і не ставши підданим Австрії, повернувся на хутір і упродовж наступних 8 років намагався повернути російське громадянство.

2. Михайло Коцюбинський високо оцінював талант Пантелеймона Олександровича. Так, зокрема, підтвердженням цього є його стаття з нагоди річниці смерті Куліша, надрукована в газеті «Волинь», а також видання спільно з Грінченком і Чернявським альманаху «Дубове листя» на честь Пантелеймона Олександровича. Звертаючись до митців із запрошенням взяти участь в цьому виданні, Коцюбинський писав: «Могучий майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет "Досвіток", перекладач Шекспірових і Байронових творів і Біблії, автор "Записок о Южной Руси", "Чорної ради" і сили інших коштовних праць має право на нашу велику повагу і вдячність. Перед сими його заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому трапляло ся робити, як і кожному, а виступає потреба пошанувати його працю».

3. Однією з численних граней таланту Пантелеймона Куліша була перекладацька діяльність. Так, зокрема, він перекладав твори Ґете, Гейне, Байрона, Шиллера, Шекспіра, Некрасова, Пушкіна тощо. А справою життя Пантелеймона Олександровича став переклад українською мовою Біблії (працю завершили Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький).

4. Перший варіант Старого Завіту в перекладі Куліша залишився нікому не відомим – за офіційною версією, рукопис згорів під час пожежі 1885 року в Мотронівці. Причиною трагедії нібито стала прикра випадковість: плідно попрацювавши, втомлений Пантелеймон Олександрович заснув, а кіт, якому не спалося, перекинув свічку, і на хуторі Мотронівка спалахнула пожежа, яка «усе краще загарбала і всю бібліотеку поруйнувала». Автором легенди (як з’ясувалося пізніше) про втрату рукопису у вогні був сам Пантелеймон Олександрович, однак на сьогодні ця версія повністю спростована. Сучасні дослідники стверджують, що переклад Біблії знищив сам Куліш. Так, наприклад, у листі до Михайла Драгоманова він зізнається: «…одну тільки брехню я собі дозволив: не в пожарі згорів мій давній переклад Біблії: я спалив його в каміні, гніваючись на земляцтво».

5. Пантелеймон Олександрович приятелював із Тарасом Григоровичем Шевченком до самої смерті Кобзаря (а познайомилися вони в Києві в 1843 році). Саме Шевченко був боярином на весіллі Куліша та Олександри Михайлівни Білозерської: «22 січня 1847 року у Вознесенській церкві села Оленівки він тримав вінець під час вінчання […]. Коли молоді приїхали від вінця на хутір Мотронівку, то Шевченко, підходячи з поздоровленням до молодої, наслідуючи одну колядку, вигукнув: "Чи ти царівна, чи королівна?" На це жених жартома відповідав йому народним прислів’ям: "На чужий коровай очей не поривай да собі дбай!" (зі спогадів Василя Білозерського)

6. Пантелеймон Олександрович мав хист до малювання. Так, перший український історичний роман «Чорна рада», за задумом Куліша, мав побачити світ з ілюстраціями. Він сам зробив ескізи до роману (декілька з них збереглися донині), а також залучив до створення ілюстрацій художника-аматора Сергія де Бальмена. До Вашої уваги ескіз ілюстрації, намальований Кулішем і датований 1855‒1856 роками, що зберігається в Чернігівському історичному музеї імені Василя Тарновського.

7. Куліш був творцем українського фонетичного правопису, що дістав назву «кулішівка». У листі Якову Головацькому з Варшави від 16 жовтня 1866 року Пантелеймон Олександрович писав: «Вам известно, что правописание, прозванное у нас в Галиции "кулишивкою", изобретено мною в то время, когда все в России были заняты распространением грамотности в простом народе. С целью облегчить науку грамоты для людей, которым некогда долго учиться, я придумал упрощённое правописание».

8. Куліш – автор першого україномовного букваря. «Граматка» – посібник для дитячого читання та вивчення в недільних школах, у якому були поєднані український буквар і читанка. Пантелеймон Олександрович надавав цьому підручнику особливого значення, адже за його допомогою мали навчатися грамоти прості українці. «Граматка» побачила світ у 1857 році: Куліш видав 5 тисяч примірників власним коштом і надіслав знайомим для безплатного розповсюдження.

9. Пантелеймон Олександрович негативно оцінив «Енеїду» – перший твір, написаний живою розмовною українською мовою, який став, безумовно, знаковим для українського письменства. «Як появився Котляревський із своїм Енеєм, – писав Куліш у "Хаті", – усі зареготали щиро, що який то справді чудний той простий люд український, од котрого ми, дякуючи деяким старосвітським добродіям, одрізнились. Зареготали, і той регіт був – найстрашніша проба нашому писаному слову українському. То було все одно, як родиться дитина серед п’яних баб, та ще й сама сповитуха вп’ється. Коли витримає бідолашне немовлятко перше безумне привітання на божому світі, то то буде ознака, що вродилось воно собі живучим аж надто. Вже такої страшної проби пізніше йому й не трапиться. Тим реготом над "Енеїдою" трохи не згубили самі земляки свого ж новонародженого слова».

10. Пантелеймон Куліш допоміг повернутися на батьківщину Марусі Денисенко – канівській землячці, з якою вони були знайомі ще з осені 1861 року. Це була проста сільська дівчина, заручена з українським художником Григорієм Честахівським (уже одруженим, як виявиться згодом) і вивезена ним із України до Петербурга. Вони разом з’являлися в петербурзьких українських колах, відвідуючи вечори, організовані друзями Грицька, тож чимало представників української інтелігенції або особисто були знайомі з Марусею, або принаймні обізнані з її становищем. Так, Марко Вовчок у листі до редакції «Русских ведомостей» пізніше прокоментує цю ситуацію так: «Эта "дивчина из простон[ародья]" обладала так[ою] тонкостью чувств, какая найд[ётся] не у всяк[ой] из высокородья, хотя не зн[ала] грам[оты] и в образ[ованном] обществе могла счит[аться] дикаркою. Только раз вырв[алось] у неё признание, что худ[ожник] бил её, и вслед за тем она с так[им] рыд[анием] молила не выдать её, что трое слыш[авших] признание дали слово молчать. Затем она стар[алась] уверить, что битьё – её выдумка, говорила о скорой свадьбе и счастливом будущ[ем] житье. Свадьбы, конечно, не было…». Саме Маруся Денисенко, зауважує Євген Нахлік, була адресаткою віршованих послань Куліша «До Марусі Т*» і «До землячки».

До землячки

Україно, рідна сестро,

Пташко полохлива!

Куди се тебе замчали

Необачні крила?

Перед тебе щасна доля

З карими очима,

А довічная неволя

Стоїть за плечима.

Полинула в чужу землю

З рідної Вкраїни,

Проміняла рідну сем’ю

На чужу чужину.

Веселися, утішайся,

Поки молоденька, –

Нехай тужить по дитині

На Вкраїні ненька.

А як брови полиняють,

Личенько змарніє, –

Щемітиме вбоге серце,

Поки заніміє.

Щемітиме серце вбоге,

Що рідну родину

Проміняла на зрадливу,

Невірну дружину.

Гірка, гірка серцю зрада

Дома на Вкраїні,

А ще гірша, а ще тяжча

На чужій чужині.

Будеш плакать, в землю битись,

Долю проклинати, –

Не почує, не розважить

Старенькая мати!

Ой нехай вона не чує,

Ой нехай не знає,

Як дитина погибає

У чужому краї!

Лягай, мати, спочивати

В темну домовину:

Не вернеться безталанна

Дочка на Вкраїну.