Головна » 2014 » Січень » 14 » До 120-річчя від дня народження відомого поета, нашого земляка Василя Еллан-Блакитного
До 120-річчя від дня народження відомого поета, нашого земляка Василя Еллан-Блакитного
18:49
В поезії – Еллан, у сатирі – Валер Проноза та Проноза Мрійник, в жанрі пародій – Маркіз Попелястий, в публіцистиці і політиці – Блакитний. Все це одна людина – Василь Елланський (1894-1925), 120-річчя якого відзначаємо ми 12 січня 2014 року.
Драматичний і неоднозначний пройшов він шлях за 31 рік свого життя. Також драматичною була і доля його творів після смерті. Отже, доторкнемося до зболеного серця цієї дивовижної людини, згадка про яку викликала неоднозначні оцінки у різні часи існування України.
Син священика з с. Козли на Чернігівщині на Чернігівщині (нині селище Михайло-Коцюбинське), він чотирирічною дитиною втратив батька. Щоб дати освіту дітям, мати Ганна Вікторівна перебралася з родиною до Чернігова. Тут у духовному училищі, а потім духовній семінарії навчався Василь.

Ідейно-політичні погляди допитливого і запального юнака формувалися під двома діаметрально-протилежними впливами. З одного боку – це семінарський наставник, соціал-демократ, більшовик Микола Подвойський, а з другого – українські національно-культурні товариства «Громада» і «Просвіта», членами яких були близькі йому люди, зокрема, і його мати Ганна Вікторівна. Вона працювала у «Просвіті» разом з дружиною М.Коцюбинського Вірою Устимівною і залучала до цієї організації свого сина. З родиною М.Коцюбинського Василь був знайомий з 1910 року, беручи участь у літературних суботах М.Коцюбинського. За спогадами сучасників і дочки письменника Ірини Коцюбинської, Михайло Михайлович звернув увагу на допитливого і талановитого юнака, спонукав його до самостійної творчості.

Після семінарії вступає на економічний факультет Київського комерційного інституту, де, до речі, навчались і О. Довженко і П. Тичина. На той час цей інститут давав досить широку соціально-економічну освіту.

Ще в семінарські роки Василь Елланський багато читає, цікавиться забороненою літературою, бере активну участь у нелегальних гуртках, що виникають в семінарії. Він захоплюється українською класикою, читає журнали «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», винниченківський «Дзвін», поза цензурну драгоманівську «Громаду».
З 1915 року В.Елланський бере активну участь в національно-революційній організації української молоді т.зв. «Юнацькій спілці». Зібрання проводились на квартирі Елланських, на них з рефератами соціальної тематики виступає і майбутній поет.

Тоді ж він доклав чимало зусиль для створення першого українського хору під орудою Олекси Приходька. Тягнувся юнак також до Чернігівської архівної комісії, до якої належали свого часу Б.Грінченко і М.Коцюбинський.

Уже у 18-річному віці він перебував під поліційним наглядом, а в інституті майбутній письменник цілком віддається підпільно-революційній роботі. У 1915 році, коли інститут евакуювали через війну у Саратов, він залишає навчання, щоб прикласти свої сили до боротьби проти царизму.

Отже, ці дві впливи – демократично-національно-просвітній і соціалістичний – формували у свідомості Блакитного позиції есерівства – виразниця інтересів основного класу України – селянства. Василь Блакитний виступає одночасно в обох іпостасях з однаковою енергією. Разом з Вірою Коцюбинською та Іллею Шрагом Блакитний поновлює роботу чернігівської «Просвіти» після Лютневої революції 1917 року і займає керівні посади в місцевій есерівській партії. Він одночасно – член ради «Просвіти», губкому української партії есерів, комісії з охорони пам’яток старовини, секретар губвиконкому громадських організацій, редактор щотижневика «Народне слово». Як представник есерів був делегований у грудні 1917 року до Києва на Всеукраїнський з’їзд Рад.

На всіх постах демонстрував властиву йому кипучу енергію і фантастичну самовідданість, високу відповідальність.
В Києві В.Блакитний потрапив в лабети гетьманської поліції і відсидів кілька місяців у Лук’янівській в’язниці.

Після поїздки до Петербурга починається поступове полівіння Блакитного, яке приводить його до партії боротьбистів – Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбистів), згодом партія УКП(б) – Українська Комуністична партія (боротьбистів). Згодом боротьбисти іменують себе комуністами-боротьбистами, їх центральним інформаційним органом стає газета «Боротьба», яку редагує Блакитний.

Партія боротьбистів була строкатою за своїм складом, та належали до неї і такі особистості, як О.Шумський, М.Полоз, Г.Гринєнко, Г.Михайличенко, які працювали в уряді Української соціалістичної радянської республіки в період українізації. В.Блакитний разом з своїми товаришами по партії послідовно обстоювали національні інтереси. В.Блакитний вважав, що соціалістичну федерацію «Вкраїна і Росія повинні увійти як рівні по своїм умовам,… як рівноправні члени», воював з тими, хто розглядав Україну як «звичайну провінцію Росії», проти тенденції російського централізму й місцевого зверхнього «русотяжського» ігнорування української мови і культури та українських політичних кадрів.

Широка соціальна база боротьбизму на Україні не могла не бентежити В.У.Леніна певне; з цих причин з’явилася сумнозвісна ленінська резолюція РКП(б) «Про радянську владу на Україні» (листопад 1919 р.). В резолюції були запевнення про дотримання права української нації й селянства, національної мови й культури – всього того, за що воювали і боротьбисти.

По-лицарські чесний Блакитний і його однодумці не могли розглядати цей документ лише як лицемірний тактичний хід чи лукаву гру російських більшовиків. В цю багатообіцяючу нову більшовицьку політику й ленінські запевнення повірив не тільки Блакитний, а й такий досвідчений політик, як В.Винниченко, повернувся з еміграції Михайло Грушевський і багато письменників, зокрема, і В.Самійленко.

Партія боротьбистів само розпустилася і члени її вступили до РКП(б). Таким чином було ліквідовано повстання на Україні. Про це В.Ленін, виступаючи на ІХ з’їзді РКП(б) говорив: «Ми обіцяли боротьбистам максимум поступок, але з тим, що вони будуть вести комуністичну політику. Таким способом ми довели, що у нас ні найменшої нетерпимості немає. І що ці поступки зроблені цілком правильно, доводиться тим, що всі кращі елементи боротьбистів увійшли тепер в нашу партію. Ми цю партію переєрестрували, і замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми одержали завдяки правильній лінії ЦК… те, що все краще що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з політичної сцени. Ця перемога варта пари добрих битв».
Блакитний радів «українізації»-«коренізації», наркомат освіти очолювали вчорашні соратники Блакитного, боротьбисти Г.Гринько, О.Шумський, Г.Михайличенко.

В.Блакитному не судилось побачити зраджені проголошувані ідеали, здійснення насильної колективізації і геноциду голодомором, наступу на українську культуру й інтелігенцію, масове винищення чесних інакомислячих і непокірних.

Його хворе серце зупинилося на 32 році життя, він помер 4 грудня 1925 року. Похований у Харкові, йому було встановлено пам’ятник.

Але почалися репресії, і було репресовано вже мертвого Блакитного: могилу зрівняли з землею, пам’ятник знесли, твори заборонили, Блакитного назвали націоналістом, який завдав шкоду українській радянській літературі.

Отже, розглянувши політично-громадське життя Василя Елланського-Блакитного, торкнемося аспектів його творчості, а був він поетом, прозаїком, сатириком, памфлетистом, літературознавцем.

Вся його творчість основана щирої любові до України. У вірші в прозі «Україні», написаному 1917 року, проголошується: «Тобі, Україна моя, і перший мій подих, і подих останній тобі».
Віршувати Еллан почав ще навчаючись в семінарії на суботах М.Коцюбинського він читав власні твори, в яких чувся вплив О.Олеся, М.Вороного, Г.Чупринки – мінорні нотки. Та перемагає бурхливій вітер епохи:

Струни настрою
На бадьорий юний лад:
Гей! Летить життя стрілою,
Не повернеться назад!
У бурхливому леті історії він проголошує:
Ні слова про спокій! Ні слова про втому!
Хай марні лунають бадьорі й гучні…
Хоч ніч облягає, – та в пітьмі глибокій
Вже грають-палають досвітні вогні…

Блакитний увесь віддавався ще одній улюбленій і важливій роботі – журналістиці. Його було призначено головою колегії першого національного державного видавництва і редактором першої української щоденної газети «Вісті ВУЦВК». Ціною важких зусиль народжувалось і жила ця газета. Тут працювали П.Тичина, В.Сосюра, Остап Вишня, О.Довженко. Блакитний писав під різними псевдонімами: Василь Гаршований, Панас Рудий, Валер Проноза, Артюр Орталь, Вістяр. Свою сатиру підписував: Валер Проноза, пародії – Марко Попелястий.

Редагував товариш Василь (так його всі називали) крім «Вістей» журнали «Шляхи мистецтва», «Червоний, «перець», «Всесвіт», очолював письменницьку організацію «Гарт», до якої увійшли П.Тичина, М.Хвильовий, О.Довженко, В.Сосюра, В.Поліщук, М.Йогансен, Г.Коцюба, К.Гордієнко та інші.

Як згадував композитор П.Козицький, Блакитного любили і йшли за ним безоглядно, бо своє життя він віддав друзям, роботі, Україні.

Остап Вишня так пише про свого щирого і чесного друга: «Він волю мав крицеву і серце мав палке до нового, до кращого, до світлого життя… Він горів у жадобі великій, і серце палке своє спопелив у горінні тім… І сам згорів…»

Він згорів за нас, за наше краще майбуття, ми повинні віддати йому належне.

Ольга Єрмоленко,
вчений секретар Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського
.


QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Переглядів: 794 | Додав: Maysheff | Рейтинг: 5.0/6 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість