«На світі білому єдине, як і Дніпрова течія, домашнє вогнище родинне, оселя наша і сім'я», – саме так в одній із своїх поезій написав письменник, перекладач, літературний критик і громадський діяч Дмитро Білоус. 24 квітня минає 100 років, як у селі Курмани (нині Сумської області) у сім’ї Григорія Миколайовича і Ганни Давидівни народився хлопчик Дмитрик. Він був десятою дитиною в родині. Згодом Дмитро Білоус напише про свою сім’ю такі слова: «…Сімейка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається... Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз «лялькою в колисці», коли старші вже парубкували й дівували».

З дитинства хлопчик бачив, як його батьки, брати і сестри працюють і сам брався до роботи, з якої і черпав життєву стійкість. Виховуючи дітей, батьки використовували народну педагогіку, основа якої – у власному прикладі. Дмитро Білоус залишив такий спогад про свою маму: «Мама запам'яталася мені, малому, не через якусь родинну подію, а саме в найбуденнішому епізоді: присівши на хвилечку на скрині, вона геть-зовсім злягла на правий бік – і заснула. А тоді як схопиться: «Ой, що ж це я?! Стільки діла чекає, а я сплю!».  Батько був справжнім сільським мудрецем, порадником і заступником односельців. Саме тому вони обрали його народним суддею.

В родині Білоусів дітей привчали до книжки змалечку. Часто вечорами книги зачитували вголос. Шанували і самодіяльний театр. Григорій Миколайович на сцені сільського театру грав роль Виборного в «Наталці Полтавці», пробував він і сам писати оповідання та п’єси. Писав поезію і старший брат Дмитра Білоуса Олекса. Він також вступив до літорганізацій «Плуг» і «Молодняк».

Навчання Дмитрика почалося в у Харкові, у дитячій трудовій комуні. Після її завершення юнак обирає філологічну стезю та вступає на філфак Харківського вишу, де навчається разом із Григорієм Тютюнником.

До початку війни Білоус устиг провчитися тільки 3 роки – разом із студентським батальйоном він потрапив на фронт. У 41-му році в боях у Київській області отримав тяжке поранення. Більше року лікувався у госпіталях і повернувся до армійського життя лише в 1943 році. Цього разу зброєю Дмитра Білоуса була сатира, адже він став членом української редакції радіомовлення для партизанів.

Коли Київ було визволено від загарбників, Білоус продовжив навчання у Київському університеті, закінчив аспірантуру і став відповідальним секретарем літжурналу «Дніпро».

У 1948 році вийшла друком перша збірка сатири Дмитра Білоуса «Осколочним». Того ж року він вступив до Спілки письменників. Згодом були надруковані збірки «Веселі обличчя» та «Добрим людям на здоров’я, ворогам  на безголов’я». У своїх творах Білоус використовує гру слів, гумор та різні філологічні нюанси. Та на цьому письменник не зупиняється – він нарощує свій досвід та майстерність і пише для дітей. Так з’являються книжечки «Упертий Гриць», «Пташині голоси», «Лікарня у зоопарку», «Турботливі друзі», «Веселий Кут» та інші. В канву дитячих творів письменник вплітає м’яку усмішку, українську дотепність, пізнавальні елементи. Просто і легко автор пояснює діткам різні життєві ситуації. У своїх творах письменник навчає хлопчиків і дівчаток, що треба не боятися праці, допомагати слабшим, виручати тих, хто потрапив у біду.

Згодом у Дмитра Білоуса відкрився ще один талант – перекладацтво. Про Білоуса-перекладача тогочасна преса писала так: «Він ставився до перекладу з якоюсь особливою ніжністю, з величезним пієтетом. Треба бачити натхненне обличчя Білоуса, коли він читає болгарською чи білоруською мовою поезії, а відтак – переклад українською, а потім коментує переливання, перевисання почуттів, думок з однієї мовної стихії в іншу. Як він милується багатством споріднених мов!».

Початок перекладацької діяльності Дмитра Білоуса ознаменувала подорож до Болгарії. Туди його відправила Спілка письменників задля вивчення болгарської мови і літератури. З поставленим завданням Білоус справився на «відмінно». Він почав перекладати багатьох болгарських письменників та склав двотомну антологію болгарської поезії, половину з якої перекладав самостійно. Дмитро Білоус отримав найвищу державну відзнаку Болгарії – «Мадарський вершник» І ст.

Не лише болгарську літературу Білоус перекладав на українську мову. Умілий лінгвіст також робив переклади білоруської, російської, вірменської, литовської, польської, азербайджанської мов. За роботу на перекладацькій ниві Дмитро Білоус нагороджений премією імені Максима Рильського.

Письменник і перекладач Дмитро Білоус став відомий ще і як літературознавець. Він писав передмови до багатьох книг, зокрема С.Крижанівського «Берізка», Л.Глібова «Цяцькований осел», А.Малдоніса «Бурштин і троянди» та інші. Цікаві нотатки залишив письменник «Про риму», а також спогади про Павла Тичину, Максима Рильського, Остапа Вишню, Володимира Сосюру, Григорія Тютюнника.

11 років Дмитро Білоус очолював літературну студію видавництва «Молодь». На цій ниві він вкладав усю душу в талановиту молодь, аби роздмухати в ній іскру поезії.

Дмитро Білоус говорив: «Не цурайтеся рідної мови, не забувайте її – це так мало! Треба ще й плекати її, правильно користуватися нею». Тому-то і написав збірку, присвячену мові, слову – «Диво калинове» , де можна прочитати такі слова: «Ти наше диво калинове, кохана материнська мово». Вперше збірку надрукувало видавництво «Веселка» у 1988 році, і відразу ж книга стала дуже відомою, на адресу видавництва почали відправляти чимало листів-відгуків.

Згодом у світ вийшла ще одна книжка письменника про секрети нашої мови – «Чари барвінкові». У збірці зібрані вірші, скоромовки, загадки, смішинки, шаради, які захоплюють, зачаровують маленького читача багатством рідної мови. У книзі «За Україну молюся» Дмитро Білоус розповідає про силу рідної молитви і особливості прадавніх свят.

У своїх творах Дмитро Білоус вчив любити не тільки рідний край, а і рідну мову, вчив шанувати та пізнавати її, збагачуючи її надбання. Велику увагу у творчості письменник приділяє саме дітям, бо вважає, що коли молодь заговорить рідною мовою, тоді й Україна запишається своєю силою та міццю.

13 жовтня 2004 року душа Дмитра Білоуса відлетіла у засвіти, залишивши нам, його нащадкам, багатий творчий спадок.

Марія Коробко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського