Понад 100 років тому писалися листи, які сьогодні публікуємо в #епістолярнамозаїка.  Але проблеми, підняті в них, ніби з нашого сьогодення: нема згоди між українцями, кожен хоче бути головним, і ніхто не хоче робити чорнову роботу, важко рухається українська справа, яка тримається лише на ентузіастах. Євген Чикаленко і Михайло Коцюбинський, меценат і митець. Обидва несуть свою важку ношу і можуть хіба лише сповідатися один одному у листах.

Високоповажаний Михайло Михайловичу!

Прочитавши отсе зараз Ваше чудове оповідання  в збірникові «З неволі», скортіло мене написати до Вас скілька слів, поскаржитись Вам на Вас же самих та на багатьох земляків-приятелів, з якими гадалось колись вкупі працювати…

Я знаю, що не пишете Ви до «Ради» не через те, що щось маєте проти газети або проти людей, які її ведуть, а все-таки якось муляє, що за два роки Ви не дали й жодного, хоч малесенького нарису. Ви простіть мене, Михайло Михайловичу, що осмілююсь писать Вам наче якийсь докір, але мною керує не особистий інтерес, Ви се знаєте.

Для нас дуже, дуже важно, щоб люде бачили, що Ви приймаєте участь в газеті, що Ви нічого не маєте проти нашої газети і проти людей, які її ведуть. Ви, людина з чистою, незаплямованою репутацією (я вже не кажу про репутацію Вашу яко найкращого нашого художника) своєю участю в газеті піддержали б нас морально в боротьбі…не з байдужістю, ні, а з ворогуванням, з глухою інтригою проти «Ради», яка ведеться нашими «кулешиками». Вони не тільки самі не хотять приймати участь в «Раді», а ще й впливають і на инчих. Такому ж бойкоту підпав і «Літературно-науковий вістник»; власне, через його попали й ми в немилость, яко созвучний йому голос. Всякі Ханенки, Суховієнки, Самойловичі лютують на Дорошенка, що приїхав з якоїсь Галичини і хоче вирвать булаву у їх і об’єднати Україну, а «Рада» ще й підтримує сього зайду, зробилась його послушним органом і проч.

Ви не можете собі уявити, голубе, які я терплю душевні муки! Мене гнітить, що люде не можуть стать вище інтересів свого я, та ще й люде, з якими колись думалось працювати вкупі, які, здавалось, готові життя своє покласти за Україну…

З радістю покинув би все і забіг би безвісти, щоб ніхто мене і я нікого не бачив і не чув. Але, коли я покину, то принаймні, зараз ми зостанемося без щоденної газети. З літературного боку небезпеки нема – в Києві вже стане газетярів на дві, а може й на три газети, але грошей не добудуть тепер без мене та без Грушевського, се для всіх ясно. Через те я мушу тягнути і до Вас взиваю за моральною піддержкою.

Весь Ваш Є.Чикаленко.

12 січня 1908.

Відповідь Коцюбинського 20 січня 1908 р.

Високоповажаний і дорогий Євгене Харламповичу!

Ваш лист зворушив мене, бо я ще раз побачив і зрозумів, як трудно живій людині працювати, з одного боку, серед байдужності, а з другого – серед розцвіту егоїзму, який готов все завалити, аби хоч з руїни збудувати собі пам’ятник. Ставши в останній рік ближче до реальної роботи серед інертного, здеморалізованого бездіяльністю українського суспільства, я теж зазнав чимало гірких хвилин і добре зрозумів, як тяжко тепер робити і як легко було колись говорити.

Сумно і соромно признатися, що вся робота, наприклад, у нашій «Просвіті» лежить на моїй жінці та на мені, але це факт. Я так запрацювався, так утомився, що не витримую далі і мушу вийти з ради товариства. За два місяці я буду вільний – і тоді зможу щось робити для літератури. Останні оповідання свої я писав при дуже важких умовах: хорий, утомлений, прихапцем, не сплючи по ночах. І це мене мучить не тільки фізично, а й морально. До мене обертаються з ріжних сторін (навіть німці – «Berliner Tageblatt» і др.), прохаючи щось написати, а я боюсь обіцяти, бо знаю, що не зможу. Перед «Літературно-науковим вістником» остався брехуном: обіцяв до 1 книжки оповідання, а тим часом замість оповідання писав справоздання ради «Просвіти» за минулий рік, бо не було з ким поділити роботи! Тепер ледве волочу ноги, нерви зопсовані вкрай (одна війна з адміністрацією чого коштує!), а життя не питає: іди, роби, будь не тільки головою, секретарем, членом, а й сторожем. І не можна зрікатися, бо робота стане і не піде.

Тепер Вам буде зрозуміло, через що я так рідко пишу взагалі, через що не міг нічого дати до Вашої «Ради». Тим більш досадно, що газета мені все більше і більше подобається: справді, вона стає солідним і цікавим органом, всеукраїнським і можливо повним. Мене дуже боліло б, коли б у Вас була хоч тінь сумніву щодо моїх відносин до «Ради», а особливо особисто до Вас, якого я так глибоко шаную і так сердечно люблю. Це вже давня і стала симпатія, про яку всі знають. Мені навіть чудно якось писати про це, але мені здалось, що у Вашому листі осталось відкритим питанням, через що я не пишу до «Ради», і толкувати це можна різно. Заждіть ще трохи, дайте мені очуматись.

Маю до Вас прохання. «Рада» з нового року не висилається до нашої «Просвіти». Грошей ми, правда, не послали Вам, бо дуже поганий стан нашої каси (через всякі заборони). Отже, я прошу Вас, скажіть висилати часопись з 1-го числа і напишіть до мене; коли вже не можете висилати дурно, якось стягнемось на передплату і вишлемо, але поки що мусимо дістати «Раду» в читальні.

Весь Ваш М.Коцюбинський