«Передранішня тьма… Темне вікно скоро почне світлішати, народжується новий день для людства: і будуть знову трудові звершення благородних людей і нікчемність існування інших людців, глибока любов і злоба, життя і смерті людини… Величезна панорама людського життя і неосяжний всесвіт… І неспокійна думка увесь час літає над цим океаном, щоб знайти вершину пізнання…». Саме так свого листа до Ірини Коцюбинської від 5 листопада 1975 р. починає знаний український художник, маестро васильківської майоліки Михайло Іванович Денисенко. І сьогодні, 16 грудня, виповнюється 105 років з дня народження цього видатного українського митця і справжнього подвижника народної гончарної справи.

Дитинство та юність майстра минули на Чернігівщині у селищі Олешня - осередку традиційного гончарства Сіверського краю. Ще у юнацькі роки під час навчання в Добрянській семирічній школі Михайло утвердився в прагненні стати художником. Професійну художню освіту здобував у Київському художньому технікумі та Харківському художньому училищі.

Під час Другої світової війни М.Денисенко потрапив до німецького концтабору Айнзідлергоф. Після звільнення працював художником-плакатистом у радянських військових комендатурах німецьких міст. Згодом повернувся до Олешні, де був начальником керамічного цеху при Олешнянській «Облгірбудспілці» та місцевому цегельному заводі з виготовлення кахлів та гончарного посуду.

У 1949 році Михайло Іванович стає головним художником Васильківського майолікового заводу на Київщині. Протягом 30 років М.Денисенко усі свої сили і натхнення віддає творчій праці на заводі, відроджуючи автентичні традиції виготовлення та оздоблення васильківської кераміки. Саме завдяки праці М.Денисенка і його колег Васильківський майоліковий завод з рядового підприємства перетворюється на всесвітньовідомий центр виготовлення самобутніх виробів народного гончарного мистецтва з неповторним українським національним колоритом.

З музеєм М.Коцюбинського і його тодішньою директоркою, донькою письменника Іриною Коцюбинською Михайла Денисенка і його близьких пов’язували теплі дружні стосунки. З-поміж великого архіву Ірини Михайлівни є сім листів та листівок від М.Денисенка. І з перших рядків у них відчувається теплота і доброзичливість, адже навіть звертається автор до свого адресата словами «вельмишановна Ірина Михайлівна», «наша рідна Ірина Михайлівна». А в кінці листа обов’язково колективний підпис, наприклад: «Із щирим вітанням до Вас і робітників хати-музею васильковчани Михайло, Григорій та Паша Денисенки». Що знаково, у листах майже немає побутових деталей чи розповідей про родину. Лише в першому листі Михайло Іванович згадує про весілля племінниці Лесі – доньки троюрідного брата Григорія Денисенка – не менш знаного художника, кераміста.

У своїх листах М.Денисенко велику увагу завжди приділяє опису своїх планів щодо підготовки до виставок і вражень від відвідування музеїв та споглядання творів мистецтва. Так, у листі від 5 листопада 1975 року він пише: «Пам’ятна і досі творча подорож до м.Вільнюса на міжнародний симпозіум кераміки: цікаві і змістовні зустрічи з художниками, ознайомлення з виставкою прекрасних творчих робіт художників-керамістів. І скільки я вже буваю в цих маленьких прибалтійських країнах, - стільки виношу всечасно повагу до їхньої культури: як там зберігають і шанують національні реліквії, наскільки міцно живе далеке минуле народу із сучасним. Це допомагає осмислити глибоко і образно всім художникам життя давнє і сьогочасне… Не так давно була виставка робіт естонських художників у Київі, яка ще раз показала перевагу дійсно реалістичного образного відтворення побаченого життя навколишнього… Коли зустрічаєшся із щирими творами мистецтва, - це велика радість і свято… Побільше треба таких сміливих, дійсних творів мистецтва, які дають людям можливість відкривати світ по-новому…».

А ще чи не у кожному листі автор з ніжністю згадує про Чернігів, музей М.Коцюбинського, якому вони з братом Григорієм неодноразово дарували свої твори, і рідну Олешню, відвідування яких давало митцям наснагу і натхнення, відчуття нерозривності свого життя і праці з традиціями народу: «Наше минуле – духовна і матеріальна культура народу – це наша основа в поступах наших до збагачення культури народу нашого» (з листа від 27 грудня 1975 р.). У іншому ж листі, від 29 квітня 1976 р. читаємо: «З того часу, як ми були почесними гостями у Вас, мене не покидає почуття провини перед Вами, перед дорогою чернігівською хатою… Чим більше спливає часу, тим більше стає гострішим це почуття: очевидно скоріше треба завітати до Чернігова, вибравши час, коли будуть цвісти садки, коли особливо краса навколишнього світу сприймається, коли весняна симфонія звучатиме урочисто, споріднюючи наші почуття з душею Михайла Михайловича, з його геніальним світоглядом…

Багато дорогоцінного часу забирає у нас суєта щоденна, вимушена…

Завжди потрібно періодичне збудження душ наших у світлі сонця правди, істини…

Вони у нас завжди будуть, бо з малого дитинства ми сприймаємо світ наш, як чудо, як казку, що недоступна незрячим істотам, які не розуміють її, спотворені характером свого життя, історичними умовами їх розвитку…».

За свою самобутню творчість і працю з утвердження та поширення традицій народної культури Михайло Денисенко був відзначений численними нагородами та преміями, а його твори є справжніми перлинами музейних збірок і приватних колекцій в різних куточках України.