Олесь Терентійович Гончар народився третього квітня 1918 року на Дніпропетровщині. Цьогоріч виповнюється 105 років від того світлого дня. Гончар – талановитий український письменник, перу якого належать романи «Собор», «Людина і зброя», «Щоб світився вогник», дилогія «Таврія» та багато інших. Його знають ще і як літературного критика, Почесного доктора літератури Альбертинського університету у Канаді, члена Спілки письменників України, яку він очолював не один рік. А ще він був одним із перших лауреатів премії імені Тараса Шевченка.  2005 року вже посмертно Президент України присвоїв Олесю Гончару звання Героя України.

Критики високо цінували творчість Гончара. Ярема Гоян писав: «Слухаймо Олеся Гончара – то голосом сина говорить зі своїм народом апостол духу». Василь Захарченко говорив, що «Олесь Гончар – це явище. Щасливе, світле явище, явлене Богом для нас, українців, і з часом ми це усвідомимо». А сам Олесь Гончар пишався, що він народився саме в Україні: «Дякую Богові, що дав народитися мені в Україні». Мабуть, саме тому, коли розпочалася війна, пішов добровольцем на фронт, хоч у той час був студентом філологічного факультету Харківського університету. Потрапив у полон, з 1943 по 1945 року був на передовій має бойові ордени та медалі «За відвагу».

Після закінчення війни продовжив навчання на філологічному факультеті, але вже Дніпропетровського державного університету. 1946 року побачила світ перша частина трилогії «Прапороносці» - «Альпи». Її надрукували у журналі «Вітчизна». Через два роки трилогію було завершено останньою книгою «Злата Прага». Сюжет книг розповідає про життя офіцерів і солдат, що в 1944-1945 рр пройшли Румунію, Угорщину, Чехію та Словаччину. До трилогії увійшли і фронтові спогади автора.

1949-1960-ті рр стали плідними для Олеся Гончара в плані виходу книг, які розкривають воєнну тематику: «Людина і зброя», «Партизанська іскра», «Земля гуде». Також письменник працював над історичною тематикою: повість «Микита Братусь», роман «Тронка».

1968 року друком вийшов роман «Собор». Але незабаром його розкритикували і він потрапив під заборону. Від автора навіть вимагали, аби він змінив сюжет роману. Та, звичайно ж, Олесь Гончар не пішов на це. За «Собор» письменника хотіли заарештувати, а сам роман називали навіть антирадянським. Та навіть у часи, коли твір був під негласною забороною, багато хто висловлював своє захоплення ним та дякував Олесю Гончару за його стійку позицію. Після тривалого цькування роман вдалося надрукувати лише 1987 року в одній з тогочасних літературних газет. Також того ж року роман «Собор» додали до семитомника творів Олеся Гончара, а через два роки його видали окремою книжкою. Тираж становив 300 000 примірників.

Велике значення для розуміння життєвої позиції та особливостей творчості Олеся Гончара мають його щоденники. З-поміж іншого письменник розповідає у них про свій рід. Так, ми можемо дізнатися, що його справжнє прізвище мало би бути Біличенко, а не Гончар. Бо ж саме таке прізвище було у його батька Терентія Сидоровича. Він пройшов Першу світову війну, а загину від бомби 1941 року. Рано померла мати письменника. Тоді його батько одружився вдруге. «Дорога моя після цього простяглася до полтавських Дідуся та Бабусі (батьків матері – авт.), а сестру зоставили тут рости, няньчити дітей, народжених від злої мачухи», - писав сам Олесь Гончар.

Дуже сильно письменник любив свою бабусю Єфросинію Євтихіївну, яка й виховувала його після смерті матері. «Правда її сильніша за всіх!», - так говорив Олесь Гончар про свою бабусю. Вона ніколи не сиділа, склавши руки. Навіть коли вже стала зовсім старенькою, завжди намагалася допомогти своїй родині.

Дуже теплі стосунки письменник мав і зі своєю дружиною Валентиною Данилівною. З нею він познайомився у місті Дніпропетровськ (нині – Дніпро), коли жив там у сестри у повоєнні роки. Вони обоє проживали на одній вулиці. Після весілля подружжя переїхало до столиці України.

Валентина Данилівна була вірною помічницею, другом, соратником своєму чоловікові. Освіту вона теж мала філологічну. Частенько бувала першим читачем та критиком його творів. У щасливому шлюбі пара прожила 48 років та народили двох чудових дітей – дочку Людмилу та сина Юрія. Дехто з критиків припускає, що сильні образи жінок у творах Олеся Гончара з’явилися під впливом великого кохання до Валентини Данилівни.

Для Олеся Гончара література була не тільки роботою, а і улюбленою справою життя. Дружина письменника стверджувала, що він розглядав літературу як останню надію на те, що добро переможе зло.

Не оминав своєю увагою Олесь Гончар і творчість Михайла Коцюбинського. Він не тільки любив слово Великого Сонцепоклонника, а і досліджував його. У Збірнику праць кафедри мовознавства Харківського державного університету «Учені записки» за 1940 рік міститься дослідження Олеся Гончара під назвою «Про неповні та одноелементні речення в творах М.М.Коцюбинського».

В Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського міститься рукопис Олеся Гончара, де він пише: «Прекрасною творчістю Коцюбинського був осяяний мій літературний ранок. В студентські роки сторінки його оповідань я завчав напам’ять, як поезію. Першою моєю літературно-науковою роботою була робота про мову Коцюбинського…».

У липні 1964 року Олесь Гончар побував у музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського. Тоді екскурсію для нього провела донька класика української літератури Ірина Михайлівна Коцюбинська.

На згадку про це залишилося чимало світлин, де Олеся Гончара зафіксувала камера в робочому кабінеті в меморіальному будинку Михайла Коцюбинського на подвір’ї перед ґанком, в садку біля агави та в бузковій альтанці.

Після відвідування музею Олесь Гончар зробив такий запис у книзі відгуків: «Спасибі Вам, дорога Ірино Михайлівно, за те, що Ви з такою любов’ю оберігаєте цей будинок, кожну сторінку великої спадщини. Тут все безмежно дороге для нашого народу. Тут живе невмирущий дух великого письменника України».

Примітно, що у фондовій колекції досі зберігається чимало листівок, які надсилав Олесь Гончар до музею, вітаючи його директора Ірину Коцюбинську та весь колектив з різними святами.

Серед мудрих висловів Олеся Гончара можна прочитати таке: «Бог дає нам останній шанс – врятувати націю! Якщо пропустимо цей шанс – кінець життю». Тож нам дійсно потрібно дослухати до слів великого Маестро слова і зробити все для того, аби вберегти свою націю для себе, для майбутніх поколінь.

Марія Коробко, вчений секретар музею-заповідника М.М.Коцюбинського