Два велети літератури, два потужних діячі українського руху, обидва уродженці сонячного Поділля, яких доля розвела по світу, закинула жити в різні країни. Та все ж вони не могли не познайомитись і не зустрітись.

Богдан Лепкий жив і працював у Кракові, а його помешкання було своєрідним збірним пунктом для українців, які бували проїздом у Кракові та тимчасовим прихистком для українських студентів, які не могли винайняти житло.

Важливим  завданням для себе Лепкий бачив ознайомлення поляків з кращими зразками української літератури. І тому співпрацював з тамтешніми часописами, пропонуючи їм до друку переклади творів українських письменників. До творчості М.Коцюбинського у Богдана Лепкого був особливий пієтет, тому переклади його новел польською мовою з’являються у 1904 році на сторінках краківського журналу «Час» та львівської газети «Голос робітничий».

А в травні 1905 року письменник уже гостює в домі Лепкого в Кракові.

Це була їхня перша зустріч і особисте знайомство, яке тривало до кінця життя М.Коцюбинського. А Б.Лепкий тримав ці гостини у своєму серці і пам’яті ще багато років потому і в 1940 році написав чудові спогади про ці незабутні кілька днів, далекі, але такі щирі і теплі. Вони були надруковані у 1940 році у журналі «Ілюстровані вісті», який був додатком до  газети «Краківські вісті». Пам'ять автора зберегла такі цінні враження і деталі від зустрічі з Коцюбинським , що для нас він бачиться в особливому світлі. Ось як вони зустрілися: Коцюбинський «Заїхав до «Європейського готелю», біля залізничного двірця, й пустився до мене. Я мешкав тоді на вул.Собеського, ч.5. стрінулися ми по дорозі, ... Пізнали себе взаємно, хоч досі ще не знайомі були, й вдоволені йшли до мене: він, що в чужому місті матиме свого чоловіка, а я, що гоститиму такого виняткового гостя».

Дуже цікаво описує Лепкий свого гостя: «Коцюбинський не був говірливий, але незвичайно милий у розмові. Його м’який альтовий голос ніколи не вразив вас своїм надмірним форте, його темно-жовті очі так довірливо заглядали у ваші, його звороти голови й порушення рук оживлювали оповідання. Але у всьому тому не було нічого штучного, передбаченого, підготованого, Коцюбинський – і годі».

Екскурсія вулицями старовинного міста справила незабутнє враження на Михайла Михайловича. Особливо запали в душу вітражі з декоративним зображенням квітів С.Виспянського, що прикрашали костел Францісканців. А в кав’ярні Кіяка, де вечорами збиралися студенти, члени української краківської «Громади», відбулася жвава розмова письменника з молоддю. Відвідали музеї, виставу в театрі, яка дуже сподобалась гостю: «Ох і грають! – хвалив їх Коцюбинський. – Наші побутовці не гірші артисти, але, коли б ви бачили Заньковецьку. Боже ти мій! Невже ж може бути більша артистка від неї? Це не гра, це переживання, сумні, або й веселі, що їх не забудеш ніколи!

Після театру зайшли ми на вечерю. Якщо ви не хотіли «робити пана», то за кілька крон могли тоді втрійку повечеряти гарно. Як ми повертали додому, Коцюбинський сказав до мене:

- Хвалю собі ваші звичаї, побували в театрі, повечеряли, ще й повозкою можемо їхати додому, а в нас се неможливо. У нас зараз були би й зрази а-ля Пожарський, і кав’яр, і шаман, а все те скінчилося б у циганів. Знаєте, що це у нас коштувало б? Такі гроші, на які український письменник не може собі позволити, хіба що писав би по-російськи, як наш Короленко…

На другий день Краківська українська «Громада» вшанувала Коцюбинського сходинами і спільною вечерею… Ішли тости, Коцюбинський відповідав на них коротко, спокійно і доречно, а потім хор заспівав пісню «Гей же до чарки, мій брате!» найбравурнішу, яка може бути. Співало не більше, як дванадцять осіб, а здавалося, що співає їх бог зна скільки. Шиби у вікнах звеніли, ще трохи – і спів розсадить кімнату. Повідчинювало вікна. А що хор співав ще «По морю, по морю», і «Закувала та сива зозуля», то під вікнами, у тісній вулиці зібралося так багато людей, що візники не могли переїздити. Коцюбинський дивувався, як воно може бути: буцім сходини в тісному кружку, а тут і вулиця на них… Дивно…

Другої днини біля півночі він відʼїхав. На станції зібрався чималий гурт прихильників великого письменника.

Поки поїзд рушив, понеслася наша пісня. Останні її звуки злилися з першим гуркотом залізничних коліс».

Після цієї зустрічі творча співпраця поглибилась, про що читаємо у листах обох письменників. Наприкінці 1906 року у Бродах вийшов томик творів Коцюбинського польською мовою «В путах шайтана». «Я хотів за всяку ціну познакомити польську публіку з Вашими гарними творами і тому, незважаючи на смішно малий гонорар, видав, жадаючи тільки, щоб книжка виглядала чепурно….. Моральний успіх великий. Оповідання подобались загально, і як пишуть у книгарськім торгу, то за другу збірку можна буде відбити недобір першої». Як зазначає перекладач «…перекладав дуже совісно, в інших простіть деякі недостачі: не все українське можна по-польськи вірно передати». . А в наступнім листі обіцяє поклопотати про переклади ще й німецькою мовою: «Дуже б рад пустити такі гарні твори ще в ширший світ».

Михайло Коцюбинський теж планує познайомити українського читача з творами свого колеги: «Про видання Ваших писань на Україні я думав далеко раніше, ніж Ви написали про се. Отож літом сього року, бувши у Києві, звернувся я до видавництва «Вік» - єдиного у нас більшого видавничого товариства, бажаючи дізнатися, що воно думає про мій план видання Ваших творів. З розмови я виніс таке враження, що трудно сподіватися, аби те товариство не тільки видало Вас, але, принаймні, зрозуміло ваші писання. Через те я дав спокій і, хоч як мені було прикро, перепинив з ними розмову. Проте гадка познайомити нашу Україну з її кращим письменником (як се чудно звучить те «познайомити»!) не покидала мене, і Ваш лист тільки додав мені енергії. Отож буду шукати, спишуся де з ким і тоді сповіщу Вас… Справу сю я беру близько до серця. Гадаю, що й читачі не будуть на мене в претензії, а якраз навпаки». На жаль, це видання, мабуть, лишилось у мріях обох письменників.

Але навзаєм вони обмінювалися щойно виданими своїми книжечками, і не проминали написати один одному кілька щирих слів на добру згадку. Пильно беріг такі дарунки від Б.Лепкого М.Коцюбинський у своїй бібліотеці.

Слова прості, але разом з тим дуже щирі, від яких струменіє  животворне тепло поваги, любові і ніжності. «Високоповажаному і Дорогому Пану Товаришови Михайлови Коцюбинському зі словами сердечної прихильности пересилає автор.; З весною прийміть мою «Осінь»; Високоповажаному і Дорогому Товаришови Михайлови Коцюбинському на спомин нашої стрічи в Кракові передаю отсю книжку дрібоньких малюнків».

Богдан Лепкий протягом усього свого життя був своєрідним культурним амбасадором України поза її межами, ширячи найкращі її літературні здобутки, перекладаючи їх іншими мовами.

Наталія Коцюбинська, заступник директора Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського