«Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кождий, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кождий, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література» (Іван Франко).

Сьогодні, 29 вересня, минає 175 років від дня народження видатного українського драматурга й театрального діяча Івана Карпенка-Карого, творчість якого справедливо вважають «вершиною української драматургії 80–90-х років XIX – перших років XX століття» (Ростислав Пилипчук). І.Карпенко-Карий увійшов в історію української культури не тільки як «батько української комедії», талановитий письменник, що є автором вісімнадцяти п’єс (як-от «Безталанна», «Сава Чалий», «Сто тисяч», «Хазяїн»), але і як віртуозний актор, що зіграв на театральній сцені ролі Виговського (вистава «Богдан Хмельницький» за однойменною п’єсою М.Старицького), Мартина Борулі (вистава «Мартин Боруля» за однойменною п’єсою І.Карпенка-Карого), Назара (вистава «Назар Стодоля» за однойменною драмою Т.Шевченка), Платона (вистава «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» за однойменною п’єсою І.Карпенка-Карого) та ін. Драматичні твори Карпенка-Карого стали основою репертуару театру корифеїв – першого професійного українського театру, створеного Марком Кропивницьким у 1882 році, із діяльністю якого також пов’язані імена Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Садовської-Барілотті, Марії Заньковецької, Михайла Старицького, Любові Ліницької та інших майстрів театрального мистецтва.

Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині м. Кропивницький) на Херсонщині в родині управителя поміщицького маєтку, що походив зі старовинного зубожілого дворянського роду. Матір майбутнього письменника – Євдокія Зиновіївна Садовська – походила з козацького роду, який став кріпацьким, тож перед шлюбом Карпо Адамович був змушений викупити наречену в пана Золотницького. Ця родина подарувала українській сцені аж чотирьох неперевершених акторів, уже згаданих Марію Садовську-Барілотті та братів Тобілевичів, відомих під творчими псевдонімами. Обраний Іваном псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім’я його батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого (героя п’єси Т.Шевченка «Назар Стодоля»).

Через матеріальну скруту родини юнаку довелося відмовитися від мрії про здобуття вищої освіти й обмежитися Бобринецьким повітовим училищем. Після закінчення цього закладу в чотирнадцятирічному віці (1859 рік) Іван був змушений розпочати самостійне й доросле життя та заробляти на хліб, працюючи писарчуком в різних повітових установах. Ще з раннього дитинства майбутній драматург мріяв про сцену, і його театральна діяльність розпочалася зі створенням аматорського драматичного гуртка в Бобринці в 1863 році – юнак відразу ж став одним із найактивніших його учасників. У 1865 році переїхав до Єлисаветграда, де , знову ж таки, у вільний від роботи час грав в аматорських виставах; саме на цей період припадає також його активна громадська діяльність і початок літературної творчості. Іван Тобілевич невтомно реалізовував різноманітні творчі плани та задуми, створивши разом з учителями реальної школи в 1869 році новий драматичний гурток у Єлисаветграді. Таке захоплення спонукало Тобілевича проявити себе одночасно і як керівник творчого колективу, і як режисер, і як актор, і віддавати театральній діяльності чимало сил та енергії. Уже тоді його праця дає перші плоди: гурток аматорів стає популярним у місті, подарувавши українському глядачеві вистави за п’єсами Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Миколи Гоголя, Олександра Островського та ін. Але не варто забувати і про зворотний бік медалі: активна діяльність потужної творчої особистості не могла не «зацікавити» владу.

Тож у жовтні 1883 року Івана Тобілевича за наказом міністра внутрішніх справ звільнили з посади секретаря поліції за політичну неблагонадійність, а пізніше і заарештували (1884 рік). Саме в цей період (зокрема під час заслання до Новочеркаська) він працює над своєю першою драмою «Чабан» («Бурлака»), а також п’єсами «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Дуже влучно прокоментував ці перипетії в житті драматурга Іван Франко, зауваживши, що в такий спосіб царський уряд втратив поліційного пристава Івана Тобілевича, а Україна здобула драматурга Івана Карпенка-Карого. Театральне товариство домоглося дозволу на постановку цих драм на сцені, а в 1886 році в Херсоні було видано перший «Збірник драматичних творів» Карпенка-Карого.

Отримавши дозвіл на звільнення в 1887 році, що давав право знову жити в Україні, Іван разом із другою дружиною Софією (у дівоцтві Дітковською) повернувся на хутір Надія (названий так, до речі, на честь його першої дружини). Наступні два роки їхнього життя на хуторі спливали під гласним наглядом поліції із забороною жити в Києві, Харкові, Москві та Петербурзі, і лише після скасування цих обмежень у грудні 1888 року Карпенко-Карий дістав можливість повернутися на театральну сцену і вже більше ніколи її не залишати, натхненно працюючи майже до кінця життя. Спочатку він вступив до трупи Миколи Садовського, потім виступав із колективом, який очолював Панас Саксаганський, а пізніше створив власне театральне товариство. Цей період вважають часом найбільшого розквіту творчості Івана Карпенка-Карого, адже саме тоді були написані такі твори, як «Хазяїн», «Суєта» і «Житейське море» (1900–1904 рр.).

У 1905 році лікарі виявили у драматурга важку і, як виявилося, невиліковну хворобу, тож у 1906 році він був змушений залишити сцену та виїхати на лікування до Берліна. Саме там зупинилося серце митця 15 вересня 1907 року, а поховано його, згідно із заповітом, неподалік від хутора Надія.

(у публікації використані світлини із сайту Літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого)

Оксана Мазко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського