8 червня 1855 року в селі Белелуї (тепер – Снятинського району Івано-Франківської області) у родині священика Івана Озаркевича народилася майбутня письменниця, публіцистка, піонерка жіночого руху на українській землі – Наталія Кобринська. Завдяки своїй наполегливості, цілеспрямованості вона стала однією з найосвіченіших жінок Галичини кінця ХІХ- початку ХХ століть.

Тривалий час Наталія Іванівна очолювала організований нею український жіночий рух на західноукраїнських землях, активно впливала на культурно-національний розвиток своїх сучасниць, духовне відродження і самореалізацію жінки-особистості, яка прагнула брати активну участь у громадському житті, бути рівноправною з чоловіком. Різнобічна діяльність Наталі Кобринської залишила помітний слід в історії вітчизняної культури. «Дух часу» - дух одвічного, невпинного, всепереможного поступу людини – цей образ відомого оповідання письменниці є промовистим епіграфом до всіх її творів, лейтмотивом життя авторки.

З ініціативи Н.Кобринської 1884 року в Станіславі було створене «Товариство руських жінок». «Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була все вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків» – зазначалося в програмних документах новоствореного товариства. Молода організаторка жіночого руху разом з Оленою Пчілкою розпочала активну підготовку до видання жіночого альманаху «Перший вінок». При підтримці і сприянні Івана Франка альманах вийшов у світ 1887 року, фактично це унікальне видання, що стало початком української жіночої періодики. Крім оповідання «Дух часу» і повісті «Задля кусника хліба», Н.Кобринська вмістила в альманасі 5 власних публіцистичних статей, в яких виклала своє розуміння жіночого руху, історію та теорію якого висвітлила на реальних фактах із життя європейських країн. У творах, що ввійшли до «Першого вінка», подано правдиві картини нужденного життя трудівниць-селянок і робітниць різних національностей. Послідовно демократичний характер видання, пропагування на його сторінках ідеї суспільного прогресу, боротьби за економічну незалежність жінки, намагання український феміністичний рух зв’язати з інтернаціональним, подати широку інформацію про визвольні змагання жіноцтва в багатьох країнах Європи та Америки, зокрема в Росії, яскраво виражена тенденція до консолідації передових літературних сил усієї України – усе це визначало високу вартість альманаху. Зауважимо, що до нього ввійшли твори 17 письменників, зокрема Олени Пчілки, Лесі Українки, Людмили Старицької, Дніпрової Чайки, Ганни Барвінок, Ольги Левицької, Ольги Франко, Михайлини Рошкевич та ін.

Протягом 1893-1896 рр. Наталя Кобринська випустила три книги альманаху «Наша доля». Навколо цих видань об’єдналося українське свідоме жіноцтво Галичини, Буковини й Наддніпрянської України. Ще у період підготовки «Першого вінка» розпочалися міцні творчі зв’язки Н.Кобринської з літераторами Чернігівщини. Тоді Ганна Барвінок надіслала до альманаху свої оповідання «Перемогла» і «Жіноче бідування». Пізніше у справі видання «Нашої долі» Кобринську і морально, і матеріально підтримував Пантелеймон Куліш. Практично повністю ним було профінансовано другий випуск цього збірника. Через півроку по смерті Пантелеймона Олександровича у замітці «Згадка про П.Куліша» у журналі «Зоря» №22 за 1897 рік Н.Кобринська писала: «Коли в 1892 р. загадала я знову видавати «Нашу долю», звернула ся знов до д.Кулішевої, відписав мені вже сам Куліш, заявляючи, що єго письма те саме, що єго дружини». Найбільший доказ великої своєї вибачливості дав мені незабутній покійник, коли вийшов перший зшиток «Нашої долі». Коректа випала, на жаль, зла, і всі підняли з тої причини глум і сміх. Знаючи, який дразливий був покійник на коректу, я аж бояла си посилати єму книжку. Але годі було не післати, інакше авторка не бачила би навіть своєї праці друкованої. Післала. За якийсь час приходить письмо, я пізнаю руку Куліша. Дрожачими руками роздираю коверту і не вірю своїм очам: «Ви свою роботу зробили добре, а хиби Вашої книжки вказують, що не маєте відповідної помочи».

За якийсь час прислав великий покійник до слідуючої книжки, крім оповідання д.Кулішевої і свої незрівняні з огляду на гнучкість мови, переспіви з чужих авторів. Я була ошоломлена: як той великан думки, батько українського руху, чоловік, котрому не знайти рівного образованєм, хоче належати до мого невеличкого, а до того так осьмішеного жіночого видавництва, до котрого я не могла допросити ся наших письменників! Тоді ясною стала мені ріжниця між тими, що знали лиш осьмішувати мене, і тим, що не гордів, не сьміявся, а помагав. А помагав він не лиш морально, але й матеріально, бо, аби було чим оплатити друк і коректу, прислав від себе і від своєї дружини 120 рублів, так що другий зшиток «Жіночої долі» вийшов майже їх коштом…».

Міцні творчі зв’язки мала західноукраїнська письменниця і з Борисом Грінченком та Михайлом Коцюбинським. У Чернігівському музеї-заповіднику М.М.Коцюбинського зберігаються книги Н.Кобринської «Дух часу», «Про «Нору» Ібсена, рукописи її творів, надіслані до редагованих М.Коцюбинським альманахів «Хвиля за хвилею», «Дубове листя», та також 9 її листів, датованих 1898-1903 рр. Влітку 1899 року Наталя Кобринська здійснила свою давню мрію. Вона взяла участь у роботі ХІ археологічного з’їзду в Києві, відвідала в Чернігові Грінченків і Коцюбинських. Про найглибші і наймиліші враження від спілкування зі своїми естетичними однодумцями вона пише М.М.Коцюбинському 19 вересня 1899 року: «Ви, шановне панство, стоїте передо мною так ясно і виразно, що майже веду з вами розговори. Та не лиш бачу Ваші постаті, але цілу Вашу хату, ніби зачарований у казках замок, котрого двері широко отворяються на прибуттє гостя, де він знаходить все, чого забажає. Комфорт і елеганція Вашого дому довго лишаться в моїй пам’яті, як невисказана сердечність, з якою мене у себе приймали-сте».

У наступних листах читаємо про щире захоплення Н.Кобринською героїнею повісті М.Коцюбинського «Дорогою ціною» Соломією, надісланою ним книжкою «Оповідань» (т.І, К., 1903) і бажання підтримувати подальше листування. В одному з листів Наталії Іванівни йдеться: «Сим разом посилаю мій реферат про охоронки. Він малює наші відносини до поляків, та й гадаю дав би ся пристосовати не лиш до Галичини» (29 березня 1901 року).

Подаємо першу і останню сторінки реферату, що зберігається у фондах Чернігівського музею-заповідника М.М.Коцюбинського.

Тетяна Кузнєцова, зав.відділом музею-заповідника М.М.Коцюбинського