«Іван Левицький – се великий артист зору, се колосальне, всеобіймаюче око… України. Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх із незрівняною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і передати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само…» (Іван Франко).

Ось уже майже проминув 2018 рік, що приніс із собою чимало знаменних дат і подій, важливих для культурного життя України, і наприкінці листопада ми вшановуємо пам’ять ще однієї непересічної особистості – Івана Семеновича Нечуя-Левицького, із дня народження якого 25 листопада минуло 180 років.

Мабуть, кожному українцю (і дорослому, і зовсім юному) знайоме ім’я цього митця – зі школи, з університету, із розкладок книжкових крамниць, бібліотек… Але, як часто трапляється, те, що здається знайомим і близьким, приховує в собі чимало невідомих і незвіданих речей, які чекають на допитливих дослідників, шукачів і, як у нашому випадку, поціновувачів художнього слова. Тож які факти лежать, так би мовити, на поверхні й відомі майже кожному? Так, Іван Нечуй-Левицький – це видатний український письменник, класик нашої літератури, перу якого належать понад п’ятдесят романів, повістей, оповідань, а також комедій та історичних драм, чимало науково-популярних нарисів, рецензій і літературно-критичних статей.

Народився майбутній майстер слова 25 листопада 1838 року в Стеблеві (нині це селище міського типу в Черкаській області) у родині сільського священника. Змалку цікався фольклором, звичаями й побутом селян, а також багато часу присвячував читанню різноманітної літератури: його батько був освіченою людиною, тож зібрав непогану особисту бібліотеку. Навчався Нечуй-Левицький у Богуславському духовному училищі, яке закінчив у 1852 році, і через рік переїхав до Києва для навчання в Київській духовній семінарії, а потім і в Київській духовній академії. У цей період не забуває юнак і про самоосвіту: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори українських, російських і, звичайно, європейських класиків, студіює праці філософів того часу. У 1865 році закінчує академію у званні магістра богослов’я, але відмовляється від духовної кар’єри, пориваючи із сімейними традиціями. Прагнучи віддати свої сили на користь народу, починає викладати російську мову, літературу, історію, географію та логіку в Полтавській духовній семінарії, а пізніше – у гімназіях.

Саме на 60-ті роки XIX століття припадають перші серйозні кроки митця на літературній ниві: він одразу привернув до себе увагу читачів і критики такими творами, як «Дві московки» (1868), «Рибалка Панас Круть» (1868), «Причепа» (1869). До речі, більшість творів за життя письменника була надрукована в Галичині – це було пов’язано з тогочасними цензурними утисками, які змусили багатьох митців вдаватися до такої практики. Перші літературні спроби молодого автора рідною мовою були підписані псевдонімом «І. Нечуй», і про них не знала жодна людина з його оточення. Цікаво, що, напевне, у свідомості більшості школярів Нечуй-Левицький є оспівувачем традиційної для української літератури селянської тематики, такої начебто «далекої» та «неактуальної» нині. Але насправді саме Іван Нечуй-Левицький одним із перших в українській літературі показав реальне життя фактично всіх верств населення: не тільки селян, а й робітників, поміщиків, духовенства, інтелігенції. До того ж чимало дослідників зауважує, що творчість Нечуя-Левицького не тільки збагатила українську літературу, а й неабияк прискорила її розвиток, подарувавши нові образи, проблеми й теми: «Без повістей і романів Нечуя-Левицького не було б того розвитку соціального роману, якого наша література досягла у творчості Панаса Мирного, І. Франка, М. Коцюбинського» (Олександр Білецький).

Наступний період у творчості Івана Нечуя-Левицького був напрочуд плідним, і в 70-ті роки з-під пера митця з’являються такі перлини української літератури, як «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» (1874), «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» (1875), «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880). Цілком справедливо ці твори вважають справжньою енциклопедією народного життя, і, безперечно, вони яскраво демонструють розквіт таланту майстра художнього слова.

Але, описуючи здобутки в царині літератури, не варто забувати й про інші напрями діяльності цієї багатогранної особистості: Нечуй-Левицький був активним пропагандистом української національної ідеї та національної літератури й у такий спосіб протистояв русифікації України. Є автором праці «Непотрібність великоруської літератури для України і для Слов’янщини», у якій наголошував на тому, що російська література має загалом високий художній рівень, чимало талановитих митців пишуть російською мовою, але все одно Україні потрібна своя, українська, література. Письменник справедливо вважав, що така підміна та виховання цвіту української інтелігенції на зразках російської класики рівносильна справжньому злочину проти українського народу та нашої культури, духовності. Отож, мабуть, саме таким – одним із найвидатніших майстрів художньої прози та палким поборником українського слова – варто запам’ятати Івана Семеновича Нечуя-Левицького. А завершити хотілося б словами Панаса Мирного: «Слава великому артисті рідного слова, що з простої речі виробив таку дзвінку та співучу мову, немовбито великий музика на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає душу і серце».

Оксана Мазко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. Коцюбинського