На заході сонце… В підземні кімнати,
Натомлене, на ніч іде спочивати
Й, прощаючись любо з небосхилом синім,
Всю землю залляло рожевим промінням.
Вже й вітрові в полі гуляти несила:
Згорнув свої вільні широкії крила.
Вже й верби зелені в прозорую воду
Заглядають сонні на пишную вроду,
Мов чують — не чують, як пташка співає,
Своїх пташеняток в гнізді присипляє…
Аж ось заскрипіли тесові ворота:
Йде матінка з поля — скінчилась робота —
І листя в ряденці несе лопухове,
Смачненьку вечерю голодній корові…
Замекали вівці… От курява встала…
Вже череду з поля сестричка пригнала,
І матінка стала корову доїти,
Щоб було поїть чим маленькії діти.
А в хаті бабуся й собі хазяйнує:
Сім’ї на вечерю кулешик готує;
Від полум’я з печі бабусині лиця
Червоними стали, немов полуниця.
Стемніло й зробилось так тихо надворі,
На небі зоріють, мов іскорки, зорі…
Заквакали жаби в болоті гурбою,
Легесенька пара знялась над водою,
А в хату біленьку вступають з-за плота
Братко — сон хороший й сестриця — дрімота,
Що дітям маленьким усе проти ночі,
Мов медом солодким, заліплюють очі.

Михайло Коцюбинський