У світову літературу Василь Семенович Стефаник увійшов як видатний майстер психологічної новели. Прозова спадщина Василя Стефаника невелика за обсягом. Це близько 70 новел, що склали його прижиттєві збірки «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Земля» (1926), а також видання «Твори» (1933).

Загальне визнання самобутності таланту Стефаника прийшло вже після появи його першої збірки новел «Синя книжечка». Прочитавши її, Борис Грінченко писав Стефаникові: «Потрапила мені до рук Ваша «Синя книжечка». Ще поперед неї я читав Вашого «Камінного хреста». Прочитав я це все і поздоровив українську літературу з новим белетристом, що, певне, стане поруч із найкращими галицькими белетристами – Федьковичем і Франком».

Автор «Синьої книжечки» звернув на себе увагу насамперед відкриттям трагедії селянства, показом болючого процесу його пролетаризації, а також новизною і силою художнього вислову, майстерною обробкою тем. Саме з цієї збірки розпочався блискучий літературний злет Василя Стефаника. Неможливо залишитися байдужим, прочитавши такі новели, як «Катруся», «В корчмі», «Новина», «Виводили з села», де трагізм становища селянина полягав не тільки в зубожінні й розоренні, пролетаризації, а й у солдатчині.

«Стефаник змальовує селян, - зазначала Леся Українка, - які стоять на порозі до повної  пролетаризації або вже переступили цей поріг». Леся Українка і Ольга Кобилянська говорили про Василя Стефаника як продовжувача традицій Федьковича. За їх спостереженням, Стефаник був таким самим, як і Федькович, знавцем мови, закоханим у селянське середовище. До того ж Стефаник далі розвинув одну з провідних тем творчості Федьковича – жовнірську. Їй присвячені дві новели зі збірки «Синя книжечка» - «Виводили з села» і «Стратився». Якщо у новелі «Виводили з села» батьківські серця крає страх за сина, то у новелі «Стратився» батьки вже оплакують єдиного сина, який, не витримавши служби в цісарському війську, закінчує життя самогубством.

В одному з листів до Василя Стефаника Ольга Кобилянська писала: «Виводили з села» - се сама крівава сльоза, а стільки поезії!». І далі зазначала, щоб так писати, як він, «…так бачити, треба мати очі такі, що бачать душу, і те ще, що і поза душею діється. У Вас такі очі».

На початку січня 1899 р. Ольга Кобилянська переклала німецькою мовою новели Стефаника «Лист» і «Катруся», переслала їх у Лейпціг письменникові Л.Якобовському, який мав намір видати антологію української літератури німецькою мовою, що її підготували Ольга Кобилянська і Осип Маковей.

У лютому 1899 року Василь Стефаник написав один із найсильніших своїх творів – «Камінний хрест», присвятивши його Кирилові Гаморакові. Саме життя, жахливі картини від’їзду селян-емігрантів з рідної землі спонукали письменника до цього. Прототипом головного персонажа твору був русівський селянин Стефан Дідух. Він «…дуже не хотів покидати свого камінного ґрунту, та діти, невістка і донька не давали йому жити, і він лише тому втік до Канади, щоб могти жити дальше». Так писав Стефаник у статті-спогаді «Під вражінням вистави «Земля».

Прочитавши новелу «Камінний хрест», Ольга Кобилянська одразу написала Стефаникові листа, в якому високо оцінила цей твір: «Страшно сильно пишете Ви. Так, якби-сте витесували потужною рукою пам’ятник для свого народу. Гірка, пориваюча, закровавлена поезія Ваша, «котру не можна забути».

У «Літературно-науковому віснику» (1899, Т. 6, кн. 6, с. 191) у рубриці «Хроніка й бібліографія» було вміщено анонімну анотацію на збірку новел В.Стефаника «Синя книжечка» (Чернівці, 1899). Автор анотації зазначив, що вже першими новелами Стефаник показав себе «не тільки майстром літературної форми і покутського діалекту, але надто дуже добрим знавцем народної, мужицької душі».

Іван Труш у тижневику «Будучність» (1899, №2, стор. 6-7) надрукував статтю «Василь Стефаник». Автор згадує про три новели, опубліковані в ЛНВ 1898 року: «Тут заговорив до нас Стефаник, перший по Франку, сильним артистичним голосом і представив мужика, або ліпше сказати його душу, так пластично і так знаменито, як ніхто перед ним... Селяни в творах Стефаника – то типи переходові: з бідного мужика на наймита-пролетаря. Новели «Синя книжечка», «З міста йдучи», «Камінний хрест» - то найгарніші ілюстрації до процесу пролетаризації мужика».

Лейпцігський журнал «Die Gesellshaft» (1899, т. ІV, ч. 2., с. 125-128) вмістив у перекладі Ольги Кобилянської новелу В.Стефаника «Лист» з такою приміткою: «Ніхто з сучасних українських письменників не знає так українського селянина, як Василь Стефаник. Він справжній селянський поет».

Іван Франко у статті «Українсько-руська література і наука в 1899 році», вміщеній у газеті «Діло» (1900, №1, ст. 1-2) привітав вихід «Синьої книжечки» Стефаника, зарахувавши його до «талановитих новелістів», які виступили одразу з «дозрілими плодами». Франко підкреслив, що Стефаникові коротенькі нариси з життя простого люду відзначаються великою простотою і глибоким ліризмом. «У кожному образі відчутно його велику любов до людей, про яких він пише, глибоке співчуття до їх страждань».

 2 липня 1901 року Михайло Коцюбиинський вдруге звертається до Василя Стефаника й Леся Мартовича з проханням надіслати свої оповідання до альманаху «Дубове листя». Як один з упорядників цього видання, він вважає за необхідне залучити до нього кращих молодих письменників. Високо оцінює «Синю книжечку»: «Так мене захопила, що я довго носився з нею і не міг заспокоїтись. Я дуже хотів би познайомитися з другими друкованими Вашими роботами…».

Знаменною подією для всіх українців стало свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві 12 вересня 1903 року. Як член делегації діячів української культури Галичини Василь Стефаник на святковому засіданні Полтавської міської думи від імені журналу «Літературно-науковий вісник» зачитав вітальний адрес. 14 вересня Стефаник сфотографувався разом з українськими письменниками з Наддніпрянщини. На фото бачимо М.Коцюбинського, Лесю Українку, Гната Хоткевича, Василя Стефаника, Олену Пчілку, Михайла Старицького, Володимира Самійленка.

Михайло Коцюбинський тоді ж подарував Стефаникові збірку творів «Оповідання» (К., 1903) з дарчим написом: «Дорогому і рідному Василеві Стефаникові на згадку про незабутні дні стрічі в Полтаві. Автор". Книга зберігається в музеї Стефаника в Русові.

Тетяна Кузнєцова, завідуюча відділом музею-заповідника М.Коцюбинського