Саме так можна сказати про поета, який писав: «Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання…», «Ти вернулась, нарешті вернулась, мов життя усміхнулось мені…», «Дивлюсь в очей твоїх блакить, і серце трепетно так мліє… О скільки щастя і краси в твоєму імені: Марія…». Мова йде про солов’я української поезії – Володимира Сосюру.

Народився поет 6 січня 1898 року та станції Дебальцеве Донецької області. Батька звали Миколою. Він був виходцем із селян і мав незавершену освіту. Йому доводилося часто змінювати місце роботи – працював шахтарем, будівельником, писарем. А душа тяглася до малювання і співів. Пробував писати. В автобіографічному творі «Третя Рота» Володимир Сосюра так описував свого батька: «Він був спокійний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю. Грав на гітарі, співав задушевні українські пісні».

Мати поета – Антоніна Локотош – за походженням була сербкою. З трепетом у душі поет згадував: «Моя мати – як контраст до русявого татка, була чорна, мов циганка. Вона була красуня…».

У 1908 році сім’я поета переїхала  в село Чорногорівка, а через рік - у селище Третя Рота (сучасна назва – Лисичанськ). Саме тут і розпочалася трудова кар’єра Сосюри. Ким він не був! Чорноробом, учнем бондарного заводу, телефоністом. У цьому містечку його наздогнало і перше кохання, яке було для поета нещасливим. Дівчину звали Дуся Фоменко. Та серце хлопця не згрубіло від першої невдачі. Він закохувався ще не раз у вродливих юнок – Тетяну, Юлію, Ольгу, Констанцію.

Першою дружиною поета стала Віра Берзіна. Її зустрів Володимир у Харкові в 1922 році. У цьому шлюбі народилися Олег і Микола. Саме для Віри поет написав вірш, що став дуже відомим:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.

Але сімейне життя з Вірою не склалося. Вийшло так, що вона забрала синів і покинула чоловіка. Після розлуки з’явився вірш «Тебе любив…»:

Тебе любив, як вітер – небо,

В огні сумнівів і образ.

Нащо ж закохану із себе

Ти удавала кожен раз?

Тебе любив, як вітер – рожу,

В солодкій тузі, у журбі…

Але нещирості не можу

Простити навіть і тобі.

На життєвому шляху Володимира Сосюри з’явився інший промінчик сонця – Марія. Як говорив сам поет – його «синьооке щастя і горе». Це була Марія Данилова. Їхнє кохання перебороло чимало труднощів – довгий час вони були в розлуці і нічого не знали одне про одного. Марія була молодшою на 12 років, навчалася в Київській балетній школі. У цьому шлюбі в родині народився син Володимир.

В 1949 році Марію Сосюру звинуватили у розголошенні державної таємниці і вислали до Казахстану. Повернулася жінка аж через п’ять років. На той час виявилося, що Володимир Сосюра взяв третій шлюб. Але, дізнавшись про приїзд Марії, він повернувся до неї. Разом вони прожили до кінця життя.

Своїй другій дружині Сосюра присвячував чимало віршів. Зокрема і цей:

Задуманий вітер над городом віє,
Ідуть перехожі невпинним прибоєм,
І я поміж ними йду, повний тобою,
горять ліхтарі, мов шепочуть: «Маріє!..»

І солодко серце стискає і мліє,
мов сон мені дивний, невиданий сниться…
І хочеться в небо злетіти, мов птиця,
де блимають зорі далекі: «Маріє!..»

І пісня в душі наростає і спіє,
мов вирватись хоче нестримно на волю…
Весна вже прийшла, та дерева ще голі,
й гілля наді мною шепоче: «Маріє!..»

Десь море на півдні шумить і синіє,
там даль не така, як у нас, на Вкраїні,
Стоять кипариси, стрункі і незмінні,
і хвилі під ними шепочуть: «Маріє!..»

Іду, поспішає, мов крилами мріє
зоря, перед мене в простори щасливі…
А губи шепочуть в блаженнім пориві
для мене єдинеє ім’я: «Маріє!..»!

Що ж стосується творчого доробку Володимира Сосюри, то він розпочався ще в містечку Третя Рота. Саме там з’явилися перші поетичні спроби молодого Сосюри. Але ті рукописи було знищено в роки Першої світової війни. В 1921 році вийшла друком збірка поета «Поезії», хоча із записів письменника відомо, що 1918 року друкувалася ще одна його книжка «Пісні крові…». Але вона не збереглася. У Сосюри була революційно-романтична поема «Червона зима», твори, де поєднується громадська і інтимна сфера людини. Це книги «Сніги», «Місто», «Золоті шуліки».

Чи не з перших свої рядків Володимир Сосюра зарекомендував себе як один із найсильніших ліриків в українській літературі. В його поезіях – неабияка душевність, активний революційний запал, пристрасні інтимні почування. Навіть незважаючи на заборони, в творах Сосюри наявна патріотична лінія («Мазепа»).

У 30-хх роках через свою творчість поет увійшов у конфлікт із комуністичною владою. На тлі масових репресій, що тоді відбувались, це спричинило в нього сильні психічні переживання. Саме в той період поет чи не єдиний в Україні писав інтимну лірику. З’являлися збірки «Червоні троянди», «Нові поезії», «Люблю», «Журавлі прилетіли». Після війни серед найвизначніших збірок можна назвати «Зелений світ», «Залізниця», «Так ніхто не кохав».

Незважаючи на те, що в 1948 році Сосюра отримав найвищу премію Радянського Союзу – Сталінську премію, в 1951 році він зазнав нищівної критики за свою поезію «Любіть Україну». Все це недобре вплинуло на здоров’я і кілька разів поету доводилося лягати до лікарні. Та в 1958 році у Сосюри стався перший інфаркт. Через кілька років – ще один. Після нього письменник вже майже не виходив із свого будинку. Його серце перестало битися 8 січня 1969 року. Похований він у Києві на Байковому кладовищі.

Марія Коробко, науковий співробітник музею-заповідника М.М.Коцюбинського