2 травня 1956 року пішов у небуття Хома Михайлович Коцюбинський. Пішов…. І разом з ним пішла ціла епоха. Адже саме він разом з родиною та однодумцями майже все своє життя присвятив справі збереження пам’яті та творчості рідного його брата Михайла Михайловича Коцюбинського.  

А цій справі він віддався повністю. Згадаємо хоча б ситуацію щодо будівництва на території музею адміністративного будинку. Навіть можна наголосити на тому, що саме ця справа вкоротила директору життя.  

У березні 1956 року Хома Коцюбинський, продовжуючи опікуватися питанням будівництва на території музею Михайла Коцюбинського адміністративного будинку, писав у «високі» кабінети: «Мені 85 років. Із 60 років безперервного трудового стажу 30 років я працюю над увічненням пам’яті М.М. Коцюбинського. З нагоди 85-ліття від дня народження я отримав 60 вітань, серед яких: письменники, журналісти, вчені, академіки, співробітники багатьох музеїв, які вітали мене як свого вчителя в області музейної справи. Вінницький музей був першим в Україні літературно-меморіальним музеєм… вражає неприязне ставлення до мене чернігівського керівництва, яке імовірно викликано моєю непоступливістю, яку я неодноразово проявляв на користь справи, не зупиняючись ні перед чим».

У листі до застмінкультури УРСР Ростислава Бабійчука Хома Коцюбинський писав: «Це вже, напевне, останній лист, бо я написав силу листів…я, певне, прослив як небезпечна, неспокійна людина. Пробачте і не гнівайтеся на мене. Така я вже неспокійна людина, такою я, на жаль, зостануся до смерті».

З болем згадувала смерть батька Михайлина Коцюбинська: «Помирав батько від вогнищевої пневмонії довго й тяжко… штамбові троянди… прикопані на зиму, відкопали вже після похорону… виявилися зчорнілими й мертвими. Мовби пішли слідом за господарем…».

На смерть Хоми Коцюбинського відгукнулося і місто. 4 травня, а не раніше (імовірно на заваді став Першотравень), на шпальтах газети «Деснянська правда» було розміщено некрологи (див. скани).