Чернігівський лікар Аркадій Маркович Утєвський протягом багатьох років надавав медичну допомогу членам родини Коцюбинських. У наш час його б називали лікарем сімейної медицини. А.М.Утєвський був поряд із хворим письменником до його кончини.

Ірина Михайлівна Коцюбинська у книзі «Спогади і розповіді про М.М.Коцюбинського» писала: «12 квітня в 2 години 20 хвилин батька не стало. Я, єдина з дітей, була присутня при його смерті. З острахом і болем у серці дивилась я здаля, стоячи в коридорі, на тата. Він задихався. Мама і Аркадій Маркович Утєвський підтримували його голову, подавали кисневу подушку.

Останні його слова були: «Жити хочу, жити!!».

Сам лікар згадував: «Тяжко заслаблий в Криворівні (Гуцульщина), Михайло Михайлович поїхав до Києва, де лежав у клініці професора Образцова… Його доглядав там також тодішній приват-доцент Стражеско. Але ендокардит Михайла Михайловича був у такій тяжкій формі, що професор сказав Вірі Устимівні: «Везіть чоловіка до Чернігова, хай краще дома помирає». Я заїздив до Михайла Михайловича щодня. Становище було безпорадне. Але прикутий до ліжка Коцюбинський був духом бадьорий, і ми годинами ще дискутували на літературні теми. Я гадав, що Михайло Михайлович не знав про своє становище. Але помилився. За два тижні до смерті він якось сказав мені: «Аркадію Марковичу! Обіцяйте мені, коли я помру, не залишати родину мою без вашого дружнього співчуття та моральної підтримки. Особливо прошу вас за Оксаночку…»

Звичайно, я удавано веселим тоном намагався перевести розмову на жарт: мене, мовляв, Михайле Михайловичу, переживете. Але він узяв з мене таки слово.

Коли я побачив грізні симптоми-набряки, змушений був попередити Віру Устимівну. Та негайно звернулася до Літературного товариства у Києві, що надіслало Стражеска. Наближалася фатальна розв’язка.

Гірко ридала в своїй невеличкій кімнаті сліпа мати письменника Ликера Максимівна. Вона завжди  чекала на мене, намацувала в коридорі руками й благала: «Рятуйте мого Мусю…».

Михайло Михайлович знав, як побивається стара й просив: «Тільки заспокойте, заспокойте нащасну мою матір…».

Лише Віра Устимівна та Лідія Михайлівна володіли собою й мужньо переносили своє горе. Приїхав Стражеско. Порадились ми з ним. Чи вжити останньої спроби – влити до вени дигалену? Вирішили – не треба. Зайві муки, а становище однаково безнадійне.  Я хотів запросити Стражеска до себе, нагодувати його, але Михайло Михайлович наполягав, щоб ми снідали в його кімнаті [ліжко письменника в той час перенесли до вітальні]. Це був досить сумний сніданок. Стражеско того дня й поїхав…» (А.Утєвський. Останні дні письменника).