Це аматорське фото було зроблене 29 квітня 1913 року. Напередодні в Чернігові на Болдиній горі поховали Михайла Михайловича Коцюбинського.

Про найскорботніші для його рідних дні згадувала донька письменника Ірина Михайлівна: «Виконуючи заповіт тата, щоб поховали його на самому високому місці Болдиної гори, мама зі мною пішла за дозволом на похорон до чернігівського архієрея Василія, бо ця гора належала Троїцькому монастирю. Він з погордою зустрів маму. З великими труднощами вдалося схилити його на дозвіл поховати на другому пагорбку Болдиної гори. А під час похорону поліція всіма засобами намагалася применшити урочистість траурного походу… Поліція заборонила співати хору семінаристів, виступати з промовами на могилі, фотографувати похоронну процесію. Але заборона не діяла.

Всенародна шана перемагала… Тисячний натовп в скорботному поході змітав на своєму шляху жалюгідні поліцейські заслони. Стихійно виник спів. Співав весь траурний похід. І з цим співом, обсипана квітами, високо на руках пливла в повітрі труна з тілом Михайла Коцюбинського.

Щире весняне сонце, яке він так любив, супроводжувало його в останню путь» (Ірина Коцюбинська. Спогади і розповіді про М.М.Коцюбинського).

«Сумним Великоднем» назвав Михайло Грушевський Великдень 1913 року. Для родини Коцюбинських цей час був найтрагічнішим. Та поряд із ними, як і в радості, так і в горі, були вірні друзі. Подружжя Василевських, Сидір Олександрович і Марія Болеславівна, морально і матеріально підтримували рідних Михайла Михайловича, розділяли їхній біль.

Наступного дня після похорону письменника на веранді будинку Коцюбинських було зняте групове фото Віри Устимівни, її синів Юрія та Романа разом із Сидором Олександровичем і Марією Болеславівною Василевськими. Голова правління Чернігівського селянського банку, громадський діяч, свояк письменниці Дніпрової Чайки, С.О.Василевський багато років приятелював з Коцюбинськими. Вся родина письменника залюбки відвідувала друзів у селі Ладинка тодішньої Олишівської волості.

За два роки до кончини Михайла Михайловича, у квітні 1911 року, вся родина на чолі з ним святкувала Великдень на Вовчій горі в Ладинці у маєтку Василевських. Пароплавом дісталися вони в ці мальовничі місця. «Зійшовши на берег, пішли ми пішки стежкою, через зелену луговину понад Десною до узвозу, де чекали на нас коні, запряжені у фаєтон», – писала І.М.Коцюбинська у згаданій книзі. Далі йде емоційний опис того радісного Великодня: «По дорозі зустрічали босих сільських дівчат, що в святковому одязі (бо то була неділя) поспішали до церкви. Вони несли в руках, тримаючи за вушка, свої черевики. Тато любувався пишним сосновим лісом, що вкривав Вовчу гору, кущами білої запашної лісової гвоздики, яка наповнювала повітря ніжними пахощами.

Спочивав після подорожі в просторих кімнатах, дощаті стіни яких, прибрані вінками з пшеничного колосся, пахли водночас живицею та полем. Татові подобалась патріархальна  простота кімнат з міцними, старовинними ослонами, вкритими плахтами й тканими рушниками. А дочка Василевського Оксана – чорнява, вродлива, молода жінка, що вийшла назустріч гостеві в білій селянській свитці, привітно вклонившись, зачарувала батька своєю гостинністю.

Під горою була затока, де гойдалися човни. Ми ними виїжджали на Десну. Тато рулював, а ми гребли, докладаючи усіх сил.

Пригадую, як з татом і мамою їздили на тильбюрі (легкий екіпаж), запряженому кіньми, по навколишніх селах біля Ладинки. Були в Золотинці, Серединці, Сіножацькому, Красному. Батька тягнуло до села. Ці відвідини давали враження, які занотовувались ним у записній книжечці – може, колись стануть у пригоді».