«Василь Стус – людина рідкісної моральної обдарованості, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності» (Євген Сверстюк).

Історія нашої держави налічує багато чорних сторінок і пам’ятає чимало страшних подій і дат, які залишили шрами та незагоєні рани в душах людей; рани, які болять нам і досі. Їх неможливо викреслити з пам’яті, оминути увагою, бо саме вони зробили нас тими, хто ми є зараз, це частина життя нашого народу, а відтак, і частина нас самих. За великими світовими трагедіями завжди приховані трагедії окремих людей, яким судилося жити в той час і палко захищати те, у що вони вірили. Тому не всі сторінки нашої біографії були написані чорнилом – є імена на скрижалях історії, закарбовані кров’ю, і серед них – ім’я Василя Стуса. Сьогодні, 6 січня, минає 80 років від дня його народження, і ми вчергове вшановуємо його світлу пам’ять.

Василь Стус – дійсно легендарна постать, символ своєї епохи, приклад громадянської мужності та незламності духу. Багато вже сказано про Стуса-патріота, Стуса-політв’язня, Стуса-борця, дисидента, але за цими формулами та штампами втрачаються інші важливі смисли: яким був Стус як жива, недосконала Людина? Стус-Особистість? Стус-Поет? Напрочуд влучно з цього приводу висловився Марко Павлишин: «…як реакція на режимне приховування поезій і на вбивство самого поета, появилися нові шаблони сприймання Стуса: Стус – приклад людської нескореності перед тоталітаризмом: символ національної гідності, Стус – мученик, Стус – "син Тараса". Усі ці загальні місця висловлюють щиру правду, але вони обмежені кутом зору колонізованої та пригніченої культури, яка примушена оцінювати кожне явище як зброю в боротьбі за виживання». Таке обмежене, спрощене трактування особистості поета можна пояснити, насамперед, специфікою тієї епохи, у яку він жив і творив. Складні часи потребують героїчних учинків, сміливих рішень і відчайдухів, які «горітимуть» і заплюватимуть своєю вірою інших. Сам Василь Стус чудово усвідомлював складність цієї місії, коли писав у листі до сина з концтабору: «А хочеш я розкажу тобі про те, як стати героєм? Втім, це не обов’язково – бути героєм. А обов’язково – бути доброю людиною, тобто такою, що намагається більше віддати іншим, аніж брати. Герої виникають тоді, коли не всі люди є добрі. Тоді потрібно, аби були герої. Ти знаєш, що більшість із них гине, бо сили, що стоять проти них, занадто великі, аби їх збороти». Тобто сенс боротьби не в примарній перемозі над злом, а в самому процесі боротьби, у відмові скорятися, у самопожертві. Тільки тоді совість буде чистою, тільки тоді ти будеш собою. Недарма навіть лікарі Павловської психіатричної лікарні, куди слідчі направили Стуса для судово-психіатричної експертизи, зробили цікаву помітку в його справі – чи то діагноз, чи то вирок: «патологічно чесний».

Василь Стус належав до покоління «шістдесятників» – генерації молодих митців, які боролися за відродження національної культури й дебютували на початку 1960-х років – у період так званої «відлиги», доби змін у внутрішній політиці влади, що були спрямовані й на лібералізацію культурно-мистецького життя. На жаль, цей період був дуже коротким, і вже влітку 1965 року розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції. «Зашморг» тоталітаризму на шиї України починає затягуватися, змушуючи кожного митця робити свій вибір, обирати шлях реакції на звірства радянської влади: хтось залишав творчу арену, віддаючи перевагу мовчанню задля збереження життя та свободи; інші йшли на поступки владі, намагаючись пристосуватись до нових реалій дійсності; і були такі, що обрали шлях відкритого протистояння режиму, шлях боротьби – так звані «дисиденти», і Василь Стус, маючи надзвичайно загострене почуття справедливості, чесності перед самим собою, став одним із них.

Початок 60-х років ХХ століття віщував Стусові блискуче майбутнє: він уже встигнув дебютувати на сторінках преси, відслужити в армії, отримати досвід викладання української мови та літератури в школі та попрацювати літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». У 1963 році роком він вступає до аспірантури Інституту літератури та починає роботу над дисертацією на тему «Джерела емоційності літературного твору», готує першу збірку поезій «Круговерть», відвідує Клуб творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. А вже на початку вересня 1965 року стається подія, яка докорінно змінює його життя: на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Стус бере участь в акції протесту проти політичних арештів, підтримавши виступи Івана Дзюби та В’ячеслава Чорновола. Через це його відраховують з аспірантури («за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу»), і він починає заробляти на життя, працюючи на будівництві, а потім у котельні, конструкторському бюро та інших місцях. Видавництва одне за одним відхиляють пропозиції Стуса надрукувати збірки його творів, тому його поезії поширюються лише в самвидаві, і лише згодом починають виходити за кордоном («Зимові дерева» – Брюссель, 1970 рік).

3 січня 1972 року Василя Стуса вперше заарештували та звинуватили в тому, що він «починаючи з 1963 року і до дня арешту – січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили державний радянський і суспільний устрій…». Поета було засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму на п’ять років і заслання на три роки. З ув’язнення він звернувся із заявою до Верховної Ради з вимогою позбавити його громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…». Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до Української Гельсінської групи захисту прав людини. А в 1980 році – новий арешт за політичними мотивами та знову жорстокий вирок: 15 років позбавлення волі. У період обох ув’язнень розрадою для Стуса стає листування з рідними та написання віршів – він готує до друку декілька варіантів збірки «Палімпсести». Як іронічно: за життя поета його вірші цінували та друкували за кордоном, висували на здобуття Нобелівської премії (за збірку поезій «Палімпсести»), а в Радянському Союзі його вважали державним злочинцем і знищували Стусові твори. Лише в 1990 році в Україні вперше вийшла друком його збірка під назвою «Дорога болю» – саме за неї в 1991 році Василеві Стусу було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка.

Умови другого ув’язнення були набагато жахливішими. Стус писав: «Обшуки провадяться надзвичайно свавільно: все, що хочуть, відбирають, навіть без акту і без повідомлення. Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи… Так довго тривати не може – такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником». 28 серпня 1985 року поета помістили в карцер, і на знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Василь Стус загинув у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року (офіційна причина смерті – зупинка серця). Його поховали таємно, уночі, за декілька годин до прибуття дружини та сина, які хотіли забрати тіло. Через 4 роки поета було повністю реабілітовано «за відсутністю складу злочину», і тоді ж відбулося перепоховання праху В. Стуса (на Байковому кладовищі).

І завершити хотілося б словами Юрія Шевельова: «Минуть десятиліття. Не буде образу Стуса як особи, не буде його розпинателів, не буде його теперішніх критиків. Дисидентство вивчатимуть у школах з нудних підручників історії і історії літератури… Будуть інші проблеми і інші злоби дня. Але надовго лишиться універсальне, майстерне і щире в поезії Стуса…». Пам’ятаймо його як звичайну людину зі своїми слабостями та помилками; але людину надзвичайно щиру, що не зламалася й боролося до кінця за право бути собою та жити чесно.

Як добре, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражданням і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Оксана Мазко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського