«Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом…», – ці слова, які й досі звучать пророчо і є актуальними, належать митрополитові Іларіону, знаному в миру як Іван Іванович Огієнко. Йому судилося прожити довге життя й залишити по собі яскравий слід не тільки в царині духовної культури. Івана Огієнка пам’ятають як науковця, поета, перекладача, українізатора освіти та церкви, редактора, видавця, громадсько-політичного діяча (і це далеко не повний перелік). Його внесок у націєтворення, розвій літератури та культури, попри реабілітацію його постаті історією, на жаль, і досі залишається недостатньо дослідженим і поцінованим нащадками.

Іван Іванович Огієнко народився 15 січня 1882 року в містечку Брусилові (нині – районний центр Житомирської області). Після закінчення місцевої початкової чотирирічної школи навчався в Київській військово-фельдшерській школі (1896–1900), а згодом, встигнувши деякий час попрацювати за фахом, вступив на медичний факультет Київського університету св.Володимира. Визначальною подією в житті Івана Огієнка стала зустріч із професором університету Володимиром Миколайовичем Перетцом. Цей викладач згуртував навколо себе талановиту студентську молодь і дослідників, очоливши в 1907 році «Семінарій російської філології», який противники Перетца зневажливо називали «розсадником для українізації російської молоді». Саме участь у діяльності цього «гуртка» стала поштовхом до становлення Івана Огієнка як бібліофіла та бібліографа, спонукавши його змінити фах і перейти на історико-філологічний факультет, який він і закінчив у 1909 році з дипломом І ступеня.

Уже в студентські роки Огієнко співпрацює з Українським науковим товариством у Києві, Київською «Просвітою», редакціями газет «Громадська думка» та «Рада»; робить перші серйозні кроки на літературній ниві – на сторінках українських часописів починають з’являтися його твори. Після закінчення університету упродовж декількох років учителює в київських школах, а в 1911 році стає професорським стипендіатом історико-філологічного факультету університету св.Володимира й повертається в альма-матер на кафедру російської мови та літератури. Здобувши в 1915 році звання приват-доцента цієї кафедри, Іван Іванович одним із перших серед університетських викладачів наважується навчати молодь українською мовою, а пізніше саме він напише перші підручники з української граматики та української мови (1918).

У серпні 1918 року уряд гетьмана Скоропадського призначив І.Огієнка першим ректором Кам’янець-Подільського державного українського університету, а в січні 1919 року – міністром освіти і (у вересні) міністром віросповідань Української Народної Республіки. Після евакуації Директорії УНР до Польщі Іван Іванович продовжував перебувати в Кам’янці-Подільському, ставши Головноуповноваженим уряду. У 1921 році разом із дружиною Домінікою Данилівною та дітьми був змушений емігрувати до Львова, а згодом – до Варшави. Упродовж 1926–1932 років був професором церковнослов’янської мови та палеографії у Варшавському університеті. Був звільнений без жодних попереджень і пояснень (як згодом з’ясувалося – «за спротив полонізації православних студентів»). Під час перебування у Варшаві Іван Огієнко взявся до видавничої діяльності, заснувавши в 1933 році науково-популярний місячник «Рідна мова» (виходив до початку другої світової війни), а в 1935 році – журнал «Наша культура».

Редакція журналу «Наша культура» додатково видавала «Мовний порадник для редакторів, видавців і робітників пера», у якому коротко аналізувала різні мовні питання. Так, наприклад, Іван Огієнко аргументував вживання «в Україні», а не «на Україні»: «За останні 50 літ ми остаточно зреклися своїх колишніх назв Русь та Малоросія, прийнявши назву Україна за назву цілої нашої етнографічної території; коли ж так, то мусимо змінити й стару граматичну форму, й уживати тільки "в Україні", "в Україну", а не "на Україні", "на Україну". В 1917–1920 роках існувала Україна як незалежна держава… Мусимо прийняти тільки вираз "в Україні", як кажемо: в Росії, в Італії і т. ін., викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення – рабську форму "на Україні"».

Після втрати дружини Домініки Данилівни в 1937 році Огієнко присвячує своє життя церковній діяльності. Чернечий постриг відбувся 9 жовтня 1940 року в Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі, і відтоді світ знав Івана Івановича як представника духовенства Іларіона, що дістав титул митрополита в 1944 році. Чи не найголовнішою справою його життя був переклад українською мовою Біблії, якому судилося побачити світ у Лондонській друкарні в 1962 році. Роботу над цим виданням Іларіон закінчив, уже перебуваючи в Канаді, куди він емігрував після війни. Його переклад став важливим кроком в утвердженні української мови в богослужбовій практиці.

Іван Огієнко помер 29 березня 1972 року після тривалої хвороби й був похований у Вінніпезі. Вшануймо ж пам’ять цієї багатогранної особистості, що присвятила кожен день свого довгого й непростого життя боротьбі за майбутнє нашого народу, і будьмо гідними нащадками!

Хай лютий ворог на Голготу

Жене стократ за Україну, –

Для неї я свою роботу

Аж до могили не покину!

Готов я нести люті муки

За свій народ, за рідний край,

За ці поля, лани та луки,

За Україну, тихий рай, –

Тут мати спить моя в могилі,

Мої тут браття й сестри милі!..