Цілих 225 років живе на світі «Енеїда» Івана Котляревського – улюблена книга багатьох поколінь українців. Свою поему автор назвав плодами двадцятишестилітнього терпіння і посильної праці, що тривала до його останніх днів. Котляревський силою таланту, знанням життя народу і фольклору створив оригінальний реалістичний твір, уперше написаний живою українською мовою. У цьому – епохальне значення «Енеїди» - праматері нової української літератури.

Близько 1794 р. І.П.Котляревський розпочав літературну діяльність переробкою в бурлескно-травестійному стилі «Енеїди» римського поета Публія Вергілія Марона. Згідно з вимогами жанру Котляревський дотримується сюжету, але часто в полотно твору вплітає епізоди з життя українських козаків, старшини, селян, міщан, учнів, священників. Завдяки творчому самостійному підходу до справи «Енеїда» і на запозичений сюжет вийшла оригінальним твором. Правдиві й мальовничі картини життя України відтіснили античний світ на другий план. По суті, крім імен героїв та основної нитки подій, від Вергілієвого твору майже нічого не залишилося, бо минуле стало тут сучасним, сучасне – минулим, героїчне – побутовим, а побутове – піднесено-урочистим.

«Енеїда» за жанром – ліро-епічна, травестійно-бурлескна поема, бо античні герої «перевдягнені» в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя. Іван Котляревський в образах героїв-троянців оспівав героїзм українського козацтва, полум’яну любов до рідної землі, готовність іти заради неї на самопожертву, бойове побратимство, чесність і благородство, нестримну жадобу нашого народу до волі й незалежності. Вічна «Енеїда» наснажує сьогодні мужніх українських воїнів у боях з рашистськими загарбниками.

«Любов к отчизні де героїть,

Там вража сила не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат».

Коротко згадаймо історію видань «Енеїди». Вже перші частини поеми в рукописах набули чималої популярності в колах любителів художнього слова. 1798 р. без відома і згоди автора з одного такого рукописного списку в Петербурзі М.Парпура видав перші три частини «Енеїди». За десять років (1808) також без участі письменника з’явилось друге видання твору. Третє видання «Енеїди» в чотирьох частинах 1809 р. було підготовлене і виправлене автором. Перше повне видання твору в шести частинах, здійснене 1842 р. в друкарні Харківського університету, з’явилося через чотири роки після смерті Івана Петровича Котляревського.

Ілюструванням улюбленого твору українців 1873 р. почав творчий шлях талановитий графік і живописець Порфирій Денисович Мартинович. До урочистого відкриття першого в Україні пам’ятника національному поетові 1903 року Полтавська міська дума випустила комплект ілюстрацій П.Мартиновича до «Енеїди».

Передова українська інтелігенція ініціювала відзначення 100-річчя виходу в світ «Енеїди». До цієї дати було вирішено встановити в Полтаві пам’ятник Іванові Котляревському. Царський уряд не відпустив коштів. Тоді полтавці звернулися з проханням провести збір добровільних пожертв на спорудження пам’ятника. Наприкінці серпня 1895 р. Полтавська міська дума отримала від уряду дозвіл збирати пожертви у межах Полтавської губернії. Коли ж з аналогічним клопотанням звернулась Чернігівська дума, то одержала відмову. Проте громадськість не зважала на заборони – кошти надходили з усіх куточків України. Журнал «Історичний вісник» повідомляв: «Це пам’ятник істинно народний. У пожертвуваннях на нього взяло участь понад 7000 осіб і найбільше тих, хто пожертвував, дало середовище селянське та козацьке». Скульптор Л.Позен і архітектор О.Ширшов безкоштовно виготовили проєкти пам’ятника, п’єдесталу, моделі бюста і горельєфів за сюжетами «Енеїди», «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника». Втричі знизивши ціну, майстер А.Певний узявся виготовити п’єдестал. Коли після тривалих дискусій знайшли місце для монумента на Петровській площі, здавалося, що пам’ятник буде встановлено до 1898 р. Проте справа надовго загальмувалася. Чиновники із Санкт-Петербурга не поспішали дати остаточні дозволи на спорудження монумента. Якраз навпаки! На одному із засідань міської думи прозвучала пропозиція звести будинок для просвітницької мети, назвати його іменем Котляревського і цим обмежитись. У пресу почали надходити протести. Довго тривали обговорення про місце встановлення пам’ятника. На засіданні думи 2 березня 1898 р. було рекомендовано Іванівську вулицю або Протопопівський бульвар. Дещо активізувалися роботи по спорудженню монумента, але до їх повного завершення минуло ще п’ять років.

Урочисте відкриття першого в Україні пам’ятника національному поету відбулося 30 серпня 1903 року (за старим стилем). Напередодні свята до Полтави рушили делегації з Галичини, Харкова, Чернігова, Одеси, Києва, Херсона та інших міст, прибували цілі потяги інтелігенції і студентства, сходилися селяни із навколишніх сіл.

Події, пов’язані з урочистостями у Полтаві, описані у численних документальних джерелах: спогадах С.Єфремова, М.Дмитрієва, Х.Алчевської (молодшої), В.Сімовича, Є.Кротевича та ін. «Тут було кілька поколінь українських діячів літератури, науки й мистецтва», – свідчила Олена Пчілка.

Добре відома ця світлина учасників свята.

Гліб Лазаревський у спогадах «Чернігів за часів Михайла Коцюбинського» писав: «…сивовуса велетенська постать Михайла Старицького, поруч нього маленька Ольга Петрівна Косачева. Вона ліворуч рукою обіймала свого друга і товариша, з яким разом колись-то розпочинали «кувати» українську літературну мову, а правою тримає за руку дочку, «свій найкращий твір», Ларису Петрівну – Лесю Українку, що сидить нижче. Біля неї – Стефаник і Михайло Коцюбинський. Символ єднання, як жартувала Ольга Петрівна, двох поколінь представників української літератури і водночас єднання Наддніпрянщини з Наддністрянщиною».

Історія зберегла ще один знімок на шістдесят вісім осіб. Серед них – Михайло Комаров, Євген Чикаленко, Борис Грінченко, Христя Алчевська, Ілля Шраг, Ганна Барвінок у старосвітському українському вбранні – найстарша серед учасників свята, - цвіт української нації. Вчені-літературознавці вважають, що під час цієї події відбувся перший неофіційний з’їзд українських письменників.

Урочистості розпочалися опівдні 30 серпня панахидою на могилі І.П.Котляревського, яку відправив єпископ Іларіон.

Потім усі присутні перейшли на Протопопівський бульвар.

Ще зранку 30 серпня бульвар оточили з двох боків лави кінного війська, але всіх охочих вільно пропускали. Не лише бульвар, а й прилеглі вулиці щільно заповнили тисячі селян з Полтавщини й сусідніх губерній, а також робітники-залізничники, ремісники. Вся ця маса людей вибухнула оплесками й криками «Слава!» та «Ура!», коли з монумента спала заслона.

Після освячення пам’ятника відбулося покладання вінків до його підніжжя. Борис Грінченко голосно читав для присутніх написи на стрічках.

Програма свята була насиченою.

На вечірньому засідання полтавської думи в Просвітньому будинку імені М.В.Гоголя стався скандал. Існувала офіційна заборона виголошувати привітання українською мовою. Це було дозволено тільки галичанам і буковинцям. Із наддніпрянців лише Михайло Коцюбинський встиг виступити мовою творця «Енеїди»: «Город Полтава справляє нині свято українського слова. Сто літ минуло, як те занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс із попелу, воскресло знов і в устах батька нової української літератури Івана Котляревського голосно залунало по широких світах…».

Міський голова різко обірвав чернігівську делегатку Ольгу Андрієвську, яка теж почала виступ рідною мовою. На знак протесту присутні покинули залу. Так національно свідомі українці зірвали засідання думи і продемонстрували своє неприйняття царської політики в питанні придушення рідної мови й культури.

Літературно-музичний концерт на вшанування пам’яті І.П.Котляревського, вистава «Наталка Полтавка» за участю корифеїв національної сцени, перша всеукраїнська художня виставка з експонуванням ілюстрацій П.Мартиновича до «Енеїди» завершили другий день урочистостей. Газета «Полтавський вісник» назвала вікопомну подію 1903 року святом «духу і мислі», а також торжеством «одухотвореного людського слова».

Тетяна Кузнєцова, завідуюча відділом                                                     Чернігівського літературно-меморіального                                                           музею-заповідника М.М.Коцюбинського