«Немає в людини нічого милішого над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив’язується він усією душею на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужині, просять накласти їм у домовину грудочку рідної землі» (І. Огієнко).

Радянська влада, продукуючи величезну кількість міфів про реалії тогочасної дійсності, дуже часто обирала тактику замовчування фактів, ховаючи трагічні події в житті нашого народу в яскраві принадливі обгортки, стираючи зі скрижалей історії імена тих людей, які не вписувалися в жорсткі рамки тоталітарного режиму. Відтак лише зараз, у добу національного відродження, ми маємо унікальну нагоду переосмислити сторінки радянської історії й відшукати історичну правду, реабілітувати жертв машини тоталітаризму й гідно вшанувати їх пам’ять. Це наша священна місія як нащадків тих велетів духу, що поклали своє життя, віддали сили і свободу за незалежність України. Одним із таких націєтворців і невтомних борців за майбутнє нашого народу був Іван Іванович Огієнко (1882–1972) – видатний державний та церковний діяч, учений, поет, перекладач, біблеїст світового рівня та богослов.

Іван Огієнко народився 15 січня 1882 року в містечку Брусилові на Житомирщині і був шостою дитиною в незаможній селянській родині. У 1896 році, закінчивши початкову чотирирічну школу, він вступає до Київської військово-фельдшерської школи. У цей період життя юнак активно займається самоосвітою: багато читає (зокрема історичні, літературознавчі розвідки), а також робить перші кроки на літературній ниві – починає писати вірші. Згодом, деякий час попрацювавши фельдшером, вступає до Університету св. Володимира на медичний факультет. Через рік переводиться на історико-філологічний факультет, який і закінчує в 1909 році з дипломом І ступеня. Підозри в «сепаратизмі» та в «непомірній любові до української мови» завадили молодому випускнику залишитись працювати на кафедрі. Огієнко декілька років учителює в київських школах, і лише в 1911 році він повертається в альма-матер на кафедру російської мови та літератури; у 1915 році йому присвоюють звання приват-доцента цієї кафедри. Саме Іван Іванович першим із-поміж університетських викладачів наважується проводити заняття українською мовою, а пізніше й пише перші підручники з української граматики та української мови (1918).

Іван Огієнко був активним діячем Українського наукового товариства в Києві, Наукового товариства імені Шевченка, а також учасником революційних подій, що розгорталися в Україні в 1917–1920 рр. 4 січня 1919 року в уряді гетьмана Скоропадського Огієнко стає міністром освіти і (згодом) міністром віросповідань Української Народної Республіки. Невдовзі очолює роботу з організації Державного Українського університету в Кам’янці-Подільському, фактично ставши його першим ректором.

Восени 1920 року, коли Директорія залишила Кам’янець-Подільський, учений продовжував перебувати там як Головноуповноважений Уряду. Згодом емігрував (спочатку – до Львова, потім – до Варшави). Працював професором церковнослов’янської мови і палеографії на кафедрі теології Варшавського університету протягом 1926–1932 рр. Був звільнений без будь-якого попередження та пояснення (як згодом з’ясувалося – «за спротив полонізації православних студентів»).

У 1933 році Іван Огієнко заснував у Варшаві науково-популярний місячник «Рідна мова» (виходив до початку другої світової війни), а в 1935 році – журнал «Наша культура». Починає перекладати Біблію українською мовою – це було справою його життя. Переклад Огієнка був виданий у 1962 році і став важливим кроком в утвердженні української мови в богослужбовій практиці. У 1940 році приймає чернечий постриг й обирає ім’я Іларіон, а 1943 року одержує титул митрополита.

Через декілька років переїздить до канадського міста Вінніпега на запрошення православної парафії собору св. Покрови, при якій і стає священиком. Із 1951 року й до кінця життя – першоієрарх Української Православної Церкви в Канаді. Навіть перебуваючи на іншому континенті, продовжує опікуватися розвитком української мови та культури, видає такі українознавчі праці, як «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови», «Нариси з історії української мови», «Навчаймо дітей своїх української мови», «Книга нашого буття на чужині», «Наука про рідномовні обов’язки», «Релігійність Т. Шевченка» тощо. Іларіон заповів передати на батьківщину свою бібліотеку, але лише тоді, коли Україна та українська церква стануть вільними. На сьогоднішній день канадська сторона вважає, що умови, зазначені в заповіті, ще не настали.

Іван Огієнко помер 29 березня 1972 року і похований у Вінніпезі. Він був непересічною, багатогранною особистістю і прожив довге життя, кожен день із якого, за висловом Дмитра Степовика, «був днем бджоли, що від світання до смеркання носить по краплині мед до свого вулика». Доробок Івана Огієнка складає понад тисячу наукових, публіцистичних та художніх праць. «Коли його ховали, з України туристами вдалося передати грудочку землі, яку кинули до могили, – зазначає Микола Тимошик. – Я вірю, коли Україна буде справді українською і матиме українську владу, постане питання про створення пантеону українських діячів. Тоді й прах Мазепи, Петлюри, Довженка, Бандери та Огієнка повернеться на Батьківщину».

Я взяв своє серце малими руками

Й віддано поклав Україні до ніг,

І юна любов розцвілася між нами,

І став я орати твердий переліг.

Й нікому вже більше не дав я любові,

Бо другого серця кохати не маю,

І вірним зостанусь, аж дошки соснові

Єдину любов мою спинять без краю...

Оксана Мазко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. Коцюбинського