Кожна людина прагне пробути на цьому світі якомога довше: зустрічати світанки, милуватися природою, бачити, як підростають діти та онуки… Хіба це не щастя? Цього хотів і класик української літератури Михайло Коцюбинський. Доля відміряла йому небагато: 25 квітня 1913 року, на 49-му році життя, земний шлях письменника скінчився. Серцева хвороба міцно вп’яла свої пазурі і забрала надію на життя. «Жити, я жити хочу!» Так говорив Михайло Михайлович, коли за вікном у садку розквітали квіти і сонце ласкаво заглядало в найбільшу з кімнат чернігівського будинку Михайла Коцюбинського.

На вулиці Сіверянській, 3 (а нині – вулиці Михайла Коцюбинського, 3) він оселився 1898 року та привіз сюди свою чималу родину – дружину Віру Устимівну, синочка Юрка (1896 р.н.), матір Гликерію Максимівну та рідну меншу сестру Лідію Михайлівну. Її доля так склалася, що сама вона заміж не виходила, а все своє життя прожила з родиною брата. В Чернігові сім’я письменника збільшилася. В нього народилося ще трійко діток: Оксана (1898), Ірина (1899), Роман (1901).

Тож велика і дружня сім’я проживала в просторому будинку з великою верандою і садом, де так любив проводити час Михайло Коцюбинський.

У будинку в Чернігові промайнули 15 останніх років життя письменника. Ці роки можна назвати найпліднішими в його творчості. Бо ж саме в цей час він написав свої найвідоміші твори, серед яких «Тіні забутих предків», «Цвіт яблуні», «Лялечка», «Fata morgana» та багато інших.

Коли Михайло та Віра Коцюбинські оселилися у Чернігові, то біля парадного входу до свого будинку посадили невеличку ялинку.

Вона і досі росте на цьому подвір’ї, де тепер – Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського. За понад сотню років ялинка значно перевищила сам будинок та могутньо височить над ним, нагадуючи нам сторінки історії оселі Коцюбинських.

Щасливих батьків разом із дітьми ми можемо побачити ось на цьому фото, зробленому в меморіальному будинку:

«Коцюбинський був центром своєї сім’ї, її душею… Багато він давав сім’ї, але й багато мав од неї. Він дуже любив свою сім’ю, й інтереси кожного члена її – дорослого й малого. Їх горе й радощі він завжди носив у своїй душі…».

В будинку і на території поруч усе було облаштовано так, аби Михайлові Михайловичу було комфортно. Приміром, у спочивальні письменника біля дверей встановили рукомийник, аби прокинувшись, він міг умитися прямо тут. А наприкінці головної алеї в саду Віра Устимівна дбайливо висадила альтанку із бузку, аби її чоловік міг сидіти там і насолоджуватися красою розквітлого саду. На іншій алейці вона облаштувала трав’яну канапку – насипала її із землі та обсадила зеленою травичкою. На ній Михайло Коцюбинський влітку любив приймати сонячні ванни. Коли ставало трохи прохолодніше восени, він застеляв її пледом та читав там свіжу пресу.

Михайло Михайлович дуже любив своїх дітей. Із листів до дружини можна дізнатися, що він завжди турбувався їхнім здоров’ям та оцінками, коли був не вдома. Письменник намагався прищепити своїм дітям любов до книжки змалечку, навіть написав для них кілька казочок – «Про двох цапків», «Про двох кізочок», «Івасик та Тарасик», «Чого ж вони зраділи?» та ін.

З особливим трепетом у душі ставився Михайло Коцюбинський до природи, дуже цінував її красу. Ірина Коцюбинська, донька письменника, таке писала у своїх спогадах про батька: «Він любив квіти, із захопленням вивчав їх, ботанічні знання у нього були досить великі. В садочку, що оточував наш будинок, яких тільки квітів не було: під вишнями біля веранди голубіли цілі озерця барвінку. Кущі спірею з тонкими гілочками, вкритими ніжним білим цвітом, нагадували вінок нареченої. Рожевий мигдаль напоював повітря солодким, гіркуватим запахом. Від ніжних пахощів капріфоліуму, що вився біля веранди, захоплювало дух. Червоні столітні маки горіли, як факели.

Алеї садка обсаджені каштанами, липами, березами, кленами. Під парканом, уздовж всієї садиби, стоять тринадцять високих тополь.

Батько дуже любив садок і разом із матір’ю насаджував дерева і квіти».

Чернігівський будинок Михайла Коцюбинського був справжнім культурним куточком Чернігова. На літературних суботах (а спочатку їх називали «понеділками») тут було людно і гамірно. Сюди приходили молоді поети, прозаїки, художники і зачитували свої твори. Серед частих гостей літературних субот у будинку Коцюбинського були П.Тичина, А.Казка, М.Саєнко, С.Устименко, М.Жук та ін. До речі, ще в зовсім юному Павлові Тичині саме Михайло Коцюбинський зміг розгледіти великий талант. Молодь любила та поважала письменника.

Цікаво пише про ці творчі зустрічі Ірина Коцюбинська: «На «понеділках», які організовував батько, в нашому домі збирались художники, поети, молодь, яка із захопленням слухала оповідання, що читав батько. У вітальні, на письмовому столі батька, засвічувалася спиртова лампа з великим зеленим абажуром. Кутки кімнати заставлені пальмами, фікусами, олеандрами, тонули в присмерках. Великі шафи з книжками виблискували скляними дверима…

Світло теплим промінням падає на схвильоване обличчя батька.

Він читає свої твори і переживає кожне слово. Товариство, яке зібралося, слухає нові твори М.Коцюбинського, що ще готуються до друку. Згадую, як батько читає свої оповідання «Що записано в книгу життя» та пізніше – «Тіні забутих предків».

На «понеділках» часто бував молодий поет Павло Тичина, який тільки що починав свою літературну діяльність і до якого з особливою прихильністю ставився батько, даючи йому вказівки і поради…».

Часто спілкуючись із молоддю, Михайло Коцюбинський відчував, що його душа залишається молодою. Але хвороба не лишила надії на те, що життя буде довгим. Навіть лікування у найкращих тогочасних лікарів київської клініки не дало бажаного результату.

25 квітня 1913 року стало трагічним днем не тільки для родини Коцюбинських, а для всієї культурної громади міста і України. П.Березняк у спогадах «Вихователь молоді» пише: «Віддати останній уклін і провести в останню путь українського письменника прибули представники і з інших міст, а чернігівці в жалобі лавою сунули до Болдиної гори, де ховали М.М.Коцюбинського. Поліція заборонила виступи і промови, боячись мітингу. Але цей мовчазний похорон був і мітингом, і демонстрацією, які єднали погляди простих людей і інтелігенції навколо ідей, що проводив у житті і творах письменник».

Світла пам’ять про письменника Михайла Коцюбинського не згасне у серцях людей доти, доки читатимуть його повісті, оповідання, новели… А вони житимуть вічно, бо ж багато з них з літератури перейшли до інших видів мистецтва – театру, кіно, музики.

Марія Коробко, вчений секретар музею-заповідника М.М.Коцюбинського