Тендітна гарна світловолоса жінка у вишуканому вбранні – модній сукні з високим комірцем, мереживною вставкою і шлейфом. Ретельно продуманий фасон гідно підкреслює стрункий стан. Відчувається, що Олена Гнатюк мала добрий естетичний смак і вміла подати власні жіночі принади якнайкраще.

Гнатюки були щасливі у шлюбі. Мали вони чотирьох дітей. На жаль, одна дитина померла навесні 1905 року. Зрілого віку досягли син Юрій і дві доньки: Ірина та Олександра.

Теплі приятельські стосунки, а також листування підтримували два покоління Коцюбинських і Гнатюків. Перетиналися життєві шляхи дорослих Юрія Коцюбинського і Юрія Гнатюка. Познайомилися вони 1912 року в Криворівні. Завдяки Олександрі Гнатюк-Писнячевській Чернігівський музей М.М.Коцюбинського поповнився низкою рецензій на кінофільм «Тіні забутих предків», опублікованих у французькій пресі. Одним із раритетів музейної колекції став переклад «Тіней…» французькою мовою, виконаний Іваном Гнатюком, і виданий у Парижі 1970 року з ілюстраціями Георгія Якутовича. Цікавий напис на титулі книги: «Ірині Михайлівні Коцюбинській зі щирою пошаною Леся Володимирівна Гнатюк. Париж, 7 грудня 1970 рік».

Повернімось у 1911 рік. Тоді Володимир Гнатюк з дружиною і дітьми проводив у Криворівні вакації. Коли туди 19 липня прибув Михайло Коцюбинський, товариш поселив його в хаті дяка Пігуляка. По кілька разів на день вони зустрічалися. Харчувався Коцюбинський у Гнатюків. Після повернення додому письменник одержав пожиттєву пенсію і залишив працю у Чернігівському земстві. Першим твором, який написав Михайло Коцюбинський «на вільних хлібах», були «Тіні забутих предків».

10 жовтня до Чернігова завітала Олена Гнатюк. Пробула вона у друзів три дні і провела час дуже приємно. Ірина Михайлівна Коцюбинська згадувала: «Тато і мама ходили з нею в гості до знайомих та по всіх історичних місцях Чернігова. Оглядали український музей ім. В.В.Тарновського. Гостя поклала квіти на могилу Леоніда Глібова у Троїцькому монастирі. Оглядали старовинний Вал з гарматами понад Десною, а також будинок полкової канцелярії. Пригадую, як в останній день свого перебування вона разом із татом і мамою сиділа у вітальні на диванчику і залюбки їла чудові грушки – дюшес із нашого саду. Вона була дуже привітна, проста у поводженні, весела, з гумором. Розпитувала нас про успіхи у навчанні. Показувала нам фото своїх дівчаток».

Володимир Гнатюк дуже хвилювався, часто писав дружині листи. Кореспонденція з-за кордону надходила до Чернігова із деякими затримками. Михайло Коцюбинський ще напередодні візиту львівської гості отримав прохання від її чоловіка: «Як ви отсей лист будете читати, буде, мабуть, у вас моя жінка. Будьте ж ласкаві передати їй залучене письмо, а потому посадити її на крісло, дати перо і казати написати до мене лист на кілька аркушів, щоби я мав що читати, бо досі вона, як звичайно, писала до мене лише коротко та картках так, що я мало навіть що знаю, де і з ким була, що бачила, які віднесла вражіння і т.д. Також якби я вас не обтяжив занадто, то просив би щось більше написати і про неї, її побут, і про себе. Се було би мені дуже приємно…»

Володимир Михайлович також цікавився деталями подальшого маршруту жінчиної подорожі, бо вона ще планувала їхати до Миколаєва і Одеси. Нарешті, одержавши від коханої звістку, Гнатюк пише в Чернігів: «Нині дістав я картку від жінки з Вашою допискою і заспокоївся. Не гнівайтеся, що я штурмував так до Вас останніми днями, та надіюся, що Ви зрозумієте мене вповні, бо я люблю свою жінку безмежно, а довгий час не мав од неї звістки… Дякую дуже, що Ви турбувалися нею».