«…У садку було так гарно. Дбайливі татові й мамині руки зазнали тут багато праці. Батько й мати часто радились, які квіти де садовити, яких сортів дерева і кущі замовляти в садівництві. Восени їздили візником до садівництва Гофедіца або Зборовського, відбирали кращі щепи фруктових дерев. Біля ялинки, яку тато сам посадив під вікнами спочивальні, росла пишна красолька, яку він так любив. З лісу приносили заячу капусту, коріння папороті – і все це знаходило своє місце в садочку…

Кожен з нас, дітей, мав свою власну грядку, яку ж сам старанно скопував, засаджував квітами, доглядав. Найкраща грядка у Юрка. Чого тільки у нього не росте! Хоч прості, а все ж таки троянди, рясний і пишний хрещатий барвінок, лісова папороть та заяча капустка, конвалія, лісові фіалки…», - згадувала про дитинство Ірина Коцюбинська.

Директорка музею батька плекала в саду його улюблені декоративні кущі й дерева. Екзотична рослина бругмансія з квітами у вигляді білих грамофонів передає південний колорит Італії, яким так захоплювався Михайло Коцюбинський. Про любов письменника до природи розповідає чимало творів українських літераторів: К.Журби, Є.Гуцала, Б.Кам’яного. Одним із теплих відгуків про музей Сонцелюба в Чернігові був вірш Максима Рильського про квіти Коцюбинського:

Прослались квіти біля того дому,

Лямовані шовками скромних трав.

Не раз він тут самотність і утому,

Працюючи на клумбах, відганяв.

Он сиві, мов запилені агави,

Що перед смертю – раз в житті цвітуть.

Він їх любив, тривожний і ласкавий,

Бо в смерті їх життя умів збагнуть.