"Ні, не марно я жив, - я боровся, шукав ідеала, Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала – В тих просторах життя!" (Микола Вороний).

Багатогранна і трагічна постать цього яскравого представника національної культурної еліти кінця ХІХ – першої половини ХХ століття, великого українського митця-патріота, закатованого нелюдською сталінською репресивною системою.

Нині, у нових історичних умовах незалежної України, сучасні культурологи можуть належним чином оцінити розмаїтий творчий доробок «батька українського модернізму».

Микола Вороний був талановитим поетом-ліриком, що використовував різні жанри: сонети, октави, рондо, тріолети, станси. Він розумів, що поетичне слово повинно служити народові, захищати його ідеали, вселяти віру і надію, творити красу. Літератор виступав за життєствердне мистецтво, яке окрилює людину, допомагає вистояти у найтяжчі періоди випробувань.

Лейтмотивом не тільки поетичної, а й усієї багатогранної творчості митця є образ рідної землі, поневоленої України. Головне його прагнення – бачити народ отчого краю вільним і щасливим.

Дух нескореності, боротьба за свободу, глибинний генетичний патріотизм, пробудження національної гідності, повернення історичної пам’яті українців, особливо актуальні для нас нині, виразно звучать в одному з етапних творів Миколи Вороного – поемі «Євшан-зілля».

Наприкінці ХІХ століття формувався єдиний український культурний простір. Незважаючи на політико-територіальну роз’єднаність українців наддніпрянських і галицьких, М.Вороний був активним учасником духовного об’єднання двох гілок національної культури.

Колосальний вплив на молодого поета у процесі формування його світоглядних та естетичних позицій мала творча співпраця з Михайлом Грушевським, а ще більше – з Іваном Франком. Після навчання у Відні Вороний продовжує університетську освіту у Львові на філософському факультеті, працює бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Т.Шевченка, неофіційним редактором журналу «Зоря», допомагає Франкові у виданні газет «Громадський голос» і «Радикал». Найпередовішим українським часописом тоді був редагований І.Франком журнал «Житє і слово». Вороний став у ньому членом редколегії, а також вів рубрику «Вісті з Росії».

Про львівський період життя поета і журналіста, а також інші сфери його діяльності знаходимо чимало цінних відомостей у його листах до Михайла Коцюбинського, що зберігаються у фондах Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського.

На цей час опубліковано 17 листів Миколи Вороного до Михайла Коцюбинського 1896 – 1900 рр. зі Львова, Катеринодара, Харкова, Одеси.

Перегорнімо сторінки першого листа від 23.02.1896 р:

«Шановний земляче!

Не маючи вільного часу, Михайло Сергійович (Грушевський) попросив мене одписати Вам на Ваш останній лист до нього в справі засилки етнографічної програми.

…Дуже мені приємно зазнайомитися з Вами бодай листами – до сього часу ми зналися один з другим потроху на сторінках «Зорі». Як бачите, я з Ростову над Доном опинився в Галичині, у Львові! Ходжу тут, яко надзвичайний слухач, на виклади до Університету та потроху працюю з М.С. на культурнім грунті.

Самий Львів мені дуже подобається, а галичане – русини такі рідні та щирі люде, що я їх люблю як самого себе. Добре було б, коли б наші братчики з України більше мандрували сюди – є і робота, і інтенсивне життя».

У долі М.Вороного були тривалі періоди змагань двох покликань: літературного і театрального. Вже у другому листі до М.Коцюбинського він повідомляє: «На прохання «Руської бесіди» мусив я … вовтузиться з нашим тутешнім театром, яко тимчасовий режисер… Як я не упирався, але все ж таки на кінці мусив згодитись, бо театр саме грав в великім місті Тернополі, де конче треба було режисерського ока, другого відповідного чоловіка не було, я ж трохи розуміюсь на театрі, про що докладно знали львовяне, бачивши мене два рази на їх сцені, як я з власної охоти виступав торік в Франковім «Учителю» і в «Записках божевільного» - то ж вчепились мене, а як ще насіли до того І.Франко з Грушевським, то я вже хоч-не-хоч мусив пристати на їх прохання. І от я … зробився режисером укр. руського народного театру в Галичині!».

У цьому ж листі Вороний від імені Франка і свого запрошує Коцюбинського до співпраці у журналі «Житє і слово», що буде зреформований і поставлений на більш солідний ґрунт і висоту: «Між сучасними белетристами Ваші писання нам може найбільше подобаються. Чи не написали б чого з життя українських інтелігентів, або із народного, але на тлі суспільно-економічних відносин».

У наступних листах усе виразніше відчуваємо, як дедалі зростають їхні взаємні симпатії, спільність зацікавлень. Письменники обмінюються світлинами. Жартівливий автопортрет Миколи Вороного супроводжує фото, надіслане Михайлові Коцюбинському: «Маю 25 літ, очі темно-сірі, волосся русяве, обличчя чисте, надзвичайних прикмет не маю… От точнісінько, як в паспорті виписано!».

Ще у Ростові юний Микола Вороний брав участь в аматорських виставах, захоплювався театром Марка Кропивницького, пізніше активно листувався з уславленим режисером і актором. Знову – боротьба поезії і сцени…

«Український театр зробив на мене колосальне враження. Одне слово – Шевченків «Кобзар» і український театр розпинали в мені національну стихію й розбурхали національну свідомість».

За умов Російської імперії кінця ХІХ – початку ХХ ст. театр був чи не єдиною трибуною, звідки ширилась українська думка, лунало українське слово.

1897 року поклик Мельпомени перемагає в душі М.Вороного і він стає актором найкращих українських театральних труп М.Кропивницького і братів Тобілевичів, мандрує українськими та російськими містами, виявляє масу енергії та ініціативи.

Згодом, за часів УНР, було створено перший український державний театр і першим директором Національного театру став Микола Кіндратович Вороний. Знання і досвід передавав талановитій молоді, викладаючи у мистецько-театральних навчальних закладах Києва, Львова, Харкова.

Специфіка театрального жанру мала свої «тіньові сторони». Як зазначає М.Вороний в «Автобіографії», «Перебування на сцені, кочовий спосіб життя і вічне напруження й подразнення вкінець зруйнували мою нервову систему».

Зрештою, він тимчасово залишає сцену і переходить на державну службу в установах Катеринодара, Харкова, Одеси…

1901 року на сторінках львівського «Літературно-наукового вістника» М.Вороний звертається з відкритим листом до українських літераторів із закликом узяти участь у його альманасі, вказуючи на те, що час уже ставати на європейський шлях, не обмежуватися у творах побутовою тематикою, а слід порушувати в них питання ширшої філософської ваги і звертати найбільшу увагу на естетичний бік творів.

В історії українського письменства лист набув значення своєрідного «ідейного маніфесту модернізму» (принаймні так назвав його літературний критик С.Єфремов).

Неоднозначним було сприйняття цього листа українськими письменниками. Спочатку більшість з них обережно поставились до участі в альманасі. Франко назвав молодшого колегу «ідеалістом непоправним», а Вороний відповів:

«Моя девіза – йти за віком

І бути цілим чоловіком!».

На його думку, епоха вимагала пошуків нових форм і шляхів у поезії, написання творів, де «було б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю».

На прохання Вороного надсилати для задуманого альманаху твори оригінальні, «з незалежно свобідною ідеєю, із сучасним змістом» відгукнулися І.Нечуй-Левицький, М.Чернявський, Б.Грінченко, О.Кобилянська, В.Самійленко та інші. Михайло Коцюбинський надіслав акварель «На камені».

У листі М.Вороного до М.Коцюбинського від 25 січня 1902 року читаємо: «Тричі цілую вас, дорогий пане Михайле, за Вашу розкішну акварелю!!. Від неї так і віє чарами любого мені моря! Вся вона прямо насичена солоним духом морського повітря!»

Зрештою, альманах «З-над хмар і з долин» був виданий М.Вороним в Одесі 1903 р.

Того ж  року навесні сталася важлива подія у його особистому житті.

У Києві на з’їзді «громадівців» Микола Вороний знайомиться з Вірою Вербицькою, донькою відомого чернігівського поета і педагога, співробітника журналу «Основа», Миколи Вербицького. Між молодими людьми спалахують взаємні почуття, і вони одружуються.

Деякий час молода родина живе в Одесі. Михайло Коцюбинський докладає чималих зусиль у пошуку в Чернігові посади для Вороного, але це вдається не зразу.

Особлива магія старовинного міста і власні емоції, пов’язані з чарівною природою Лісковиці, де живе родина коханої, надихають М.Вороного на створення циклу ліричних поезій «Осокорі»: «Посилаю Вам жмуток пожовклого листя з лісковицьких осокорів, а власне три ліричні поезійки під спільним заголовком «Осокорі».

М.Коцюбинський 18.10 1903 р. відповідає: «Дуже і сердечно дякую Вам за «Осокорі», які дуже мені вподобалися, бо мають гарну форму і дають настрій».

Поезії «Осокорі» були надруковані в альманасі «З потоку життя».

1904 року Михайло Коцюбинський допоміг Вороному влаштуватися на роботу в Чернігівському статистичному бюро. Там він працював помічником керівника відділу поточної сільськогосподарської статистики, яким завідував М.Коцюбинський.

Віра Миколаївна і Микола Кіндратович переїздять до Чернігова, оселяються на Лісковиці у будинку Вербицьких.

Тут 18 березня 1904 року народжується їхній син Марко.

Хрещеним батьком хлопчика стає Михайло Михайлович Коцюбинський, про що свідчить відповідний запис у метричній книзі Катерининської церкви 25 квітня (старого стилю) 1904 року.

Тепло родинного затишку зігріває душу Миколи Вороного. Дивовижну красу природи мальовничої околиці міста, душевну гармонію поета у цей щасливий час відчуваємо в акварельній мініатюрі, перлині інтимної лірики поета «На озері»:

Верболозом, осокою

Молодою

Плесо озера ясне

Огорнулося і сяє,

Виграває

В сяйві сонця, мов скляне.

І пливуть по ньому хмари,

Мов примари

Сніжно-білі, осяйні,

Усміхаються і линуть –

Ніби гинуть

У прозорій глибині.

Так в душі моїй спокійній,

Тихомрійній

Любий образ твій встає

І небесною красою,

Чистотою

Вабить серденько моє.

                   Чернігів, Лісковиця, 1904 р.

Микола Кіндратович займається перекладами, пише оригінальні поезії, працює у Чернігівському літературно-артистичному товаристві, відкриває приватні театральні курси, бере участь як актор у підготовці вистав у Народному театрі.

А ще, як пише він в «Автобіографії», у Чернігові займався "соціал-демократичною пропагандою серед молоді, організувавши … гурток з гімназистів і семінаристів. В числі їх бував і Павло Тичина, котрий і перші свої поетичні кроки робив під моїм керівництвом".

Про участь М.Вороного у Літературних суботах Михайла Коцюбинського залишили спогади Михайло Жук, який пізніше виконав кілька портретів Миколи Вороного, І.Коцюбинська, Т.Шкуркіна-Левицька.

На жаль, омріяного тихого сімейного життя, якого прагнув Микола Кіндратович, не вийшло. Через рік родина розпалася.

Тривалий час не гоїлась душевна рана від розриву з дружиною, ятрилася ще і через те, що з нею лишився улюблений син Марко.

Пізніше трагедія кохання поета вилилася у віршовані цикли «За брамою раю», «Разок намиста» та окремі поетичні шедеври, сповнені глибокого болю, відчаю, страждання. Драматична семилітня історія кохання, що розгорталася у Чернігові, закінчилася 1910 року, коли Вороний виїхав до Києва.

Під кінець його перебування у Чернігові у М.Вороного ускладнилися стосунки з М.Коцюбинським, про що свідчить дарчий напис 1912 року на збірці «Ліричних поезій» (1911 р.): «Вельмишановному Михайлові Коцюбинському на спомин колишніх добрих відносин».

Трагічно закінчилося життя батька і сина Миколи і Марка Вороних. Кривавий більшовицький режим убив цих кращих синів України.

Пам’ятаймо ж у незалежній вільній державі про їхню подвижницьку працю задля рідної землі, її слави, духовного багатства.

«Нехай наша нація, наш народ український увійде в ряди справді культурних народів, нехай сей народ буде високоморальний, гуманний, благородний і духовно красивий. Нехай інші народи, дивлячись на те, з почуттям високої пошани промовлятимуть слова «Україна», «українці», - заради цього жив Микола Вороний.

Бережімо ж честь і волю України!.

Тетяна Кузнєцова, завідуюча відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського