«Все для людини і завжди з людиною – цей заповіт Максим Рильський проніс крізь бурю і сніг, крізь усе своє життя як Людини з великої літери, як рицар краси і добра. Пригадую його слова: "Коли ти маєш вчинити щось погане, сім раз подумай – і не вчини, а добро роби не думаючи!"» – такі теплі та щирі спогади про свого «товариша по перу» залишив прозаїк і драматург Михайло Стельмах. Максим Тадейович в очах сучасників був не тільки людяним і справедливим, він також знаний як один із найбільш ерудованих і високоосвічених митців своєї епохи, що органічно увібрав художній досвід світового мистецтва минулого й сьогодення. Максим Рильський належав до так званих поетів-літераторів, які, на відміну від поетів-співців, поряд із безпосередніми враженнями від світу у власній поезії використовували образи та сюжети зі світової культури. Тож, нарешті, перейдімо до прописних істин. Максим Тадейович Рильський – видатний український поет, перекладач, літературознавець, мовознавець, фольклорист; і сьогодні, 19 березня, минає 125 років від дня його народження.

Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в місті Києві. Батько майбутнього письменника Тадей Рильський був відомим ученим-етнографом, публіцистом і громадським діячем; він походив із заможного та шляхетного польського роду. Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою, що народилася в селі Романівці на Житомирщині. Саме там, на малій батьківщині матері, минало дитинство хлопчика в палкому, як він сам пізніше писав, замилуванні природою, сільськими краєвидами, і водночас майбутній митець зростав в духовній атмосфері книжок, музики та мистецтва загалом. Ще в київській оселі Рильських частими гостями були видатні представники київської інтелігенції, а саме композитор Микола Лисенко, актор і режисер Панас Саксаганський, етнографи та фольклористи Олександр Русов, Дмитро Ревуцький та ін. Максим Рильський рано навчився читати (приблизно в п’ять років) і перечитав усю батькову бібліотеку, яка переважно складалася з російських і французьких романів, а також містила такі періодичні видання, як «Літературно-науковий вісник», «Київська старовина» тощо. І так само рано хлопчик відчув у собі потяг до поетичного слова та спробував римувати. Пізніше Максим Тадейович згадуватиме про це так: «Батько помер 1902-го, і зиму після його смерті прожила наша сім’я в Києві, у квартирі Антоновича. Там я, семилітній хлопчик, уперше написав віршик, що починався словами "Іванушка-дурачок скочив коню на бочок"… До речі сказати, письма й читання першим учив мене батько, і – дивина у нас за тих часів – українською мовою». До наших днів дійшов його вірш «Прошак», також написаний у семирічному віці:

Ішов прошак обідраний,

Од всіх людей зобижений.

Шкода мені прошака,

Що у нього гірка доля така.

Але я проти Бога не іду,

А за старця

Молюсь і ввечері, і вранці.

Максим Рильський спершу навчався в домашніх умовах, згодом (із осені 1908 року) у приватній гімназії відомого педагога Володимира Науменка в Києві. Юнак жив і виховувався спочатку в родині історика Володимира Антоновича, потім упродовж двох років – в оселі композитора Миколи Лисенка, а пізніше – у сім’ї етнографа й громадського діяча Олександра Русова. І саме в період здобування Рильським освіти (у 1910-ті – на початку 1920-х рр.) проявився та розквітнув його потужний поетичний талант. Перша збірка поезій Максима Рильського «На білих островах» побачила світ у 1910 році, коли юнакові виповнилося лише 15 років. Далі була надрукована поема «На узліссі» та збірка «Під осінніми зорями» (перша зріла збірка, що засвідчила зростання письменницької майстерності). Закінчивши гімназію, навчався спочатку на медичному, а потім на історико-філологічному факультеті Київського університету, але жодного з них не закінчив – це були бурхливі роки революції й громадянської війни.

Отож революційні події змусили Максима Рильського перервати навчання, залишивши мрію про здобуття вищої освіти, і наступні десять років свого життя він присвятив педагогічній діяльності, учителюючи в селах (до осені 1923 року) та в київських навчальних закладах (до 1929 року). 1920-ті роки стали найбільш плідним періодом у творчості майбутнього класика: упродовж цього десятиріччя світ побачили десять збірок поезій, зокрема «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929); також Рильський заявив про себе як про неперевершеного майстра художнього перекладу (багато перекладає з російської, польської та французької літератур). І саме у 20-ті роки Максим Тадейович увійшов до угруповання молодих митців, які пізніше були названі «неокласиками». На запитання, хто такі «неокласики», Максим Рильський відповідав так: «Класики – це ті, що створили невмирущі твори. "Нео" – новий. Неокласики – нові класики... Вони вважали себе учнями, послідовниками тих, що становлять славу й гордість людства, – учнями класиків». До цього літературного об’єднання також входили Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Юрій Клен, Віктор Петров, Михайло Могилянський, Борис Якутський, Ананій Лебідь, Андрій Ніковський та ін. Неокласики не оспівували радянську дійсність і були відірвані від «актуальних» проблем соціалістичного суспільства, за що врешті-решт і поплатилися: Максим Рильський став єдиним із «неокласиків», хто пережив репресії та все своє життя прожив в Україні. У 1931 році він був заарештований і ув’язнений у Лук’янівській тюрмі міста Києва (упродовж п’яти місяців був «під слідством», а потім звільнений «за відсутністю достатніх даних для обвинувачення й суду»). Після цього Рильський був змушений піти на поступки владі та не виходити поза межі ідеологічних заборон, прийнявши засади «єдиного творчого методу» – соцреалізму. Упродовж 1930-х – до початку 1960-х років світ побачили такі книги, як «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна» (1940), «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір» (1942), «Троянди й виноград» (1957), Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «Зимові записи» (1964).

Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.

І завершити хотілося б тим, із чого почали, а саме теплими спогадами Михайла Стельмаха: «Хто мав щастя зустрічатися з Максимом Рильським, той знає ті прекрасні години, коли в світі якимсь чародійством більшало творчості, мрій натхнення, любові; той знає щедрі вечори чудесних прозрінь, що збагачують серце і розум.

Закоханий в людину, в працю, в творчість, народжений для прекрасного, він усюди ніс це прекрасне і чиюсь радість, і чиєсь весілля зустрічав як своє. Але й чиєсь лихо він теж стрічав як своє і боровся з ним, не шкодуючи свого часу і здоров’я».

Оксана Мазко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського

* * *

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду,

Ти мене, кохана, приведеш до поля,

Я піду – і, може, більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,

І її зірвали радісні уста, –

А тепер у серці щось тремтить і грає,

Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить…

Поцілуй востаннє, обніми востаннє;

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

1911–1918

***

Несіть богам дари! Прозорий мед несіть,

Що пахне гречкою і теплими дощами,

І золотий ячмінь, і втіху верховіть –

Достиглі яблука, де рожевіють плями.

І виноград міцний кладіть на темну мідь,

На простий жертвенник між вічними дубами,

Де постать Зевсова, біліючи, стоїть

В блакиті творчості, блаженної нестями.

І короп золотий в глибинах чистих вод,

І пари голубів, покірних Афродіті,

І звір із темних нір, і соколи з висот,

І молоді уста, жагою піврозкриті, –

Усе нагадує: і ранньої пори,

І вдень, і ввечері богам несіть дари.

1920–1921