Танець – поєднання музики і пластики, що перетворює рухи на справжнє мистецтво. 29 квітня, в день, коли народився французький балетмейстер Жан-Жорж Новер, якого вважають реформатором та теоретиком сучасного мистецтва хореографії, «батьком сучасного балету», відзначають Міжнародний день танцю. Засновано це свято було рішенням ЮНЕСКО у 1982 році.

І ось саме сьогодні, в Міжнародний день танцю, у рубриці «Святковий дайджест» ми хочемо розповісти вам про танець джок та про те, як його описав у своєму творі «Пе-коптьор» Михайло Коцюбинський.

Джоком називають масовий молдавський народний танець. Його рухи стрімкі й динамічні. Це дуже видовищний танець. З’явився він ще в сиву давнину. Розмір музики – 2/4, при цьому темп постійно пришвидшується. Танець має феєричний фінал. Обов’язковий елемент танцю – крок з підскоком. Найпопулярніша композиція – велике коло, з якого танцюристи переходять у маленькі кола, переміщуються у центр і назад. Часто в танці джок утворюється два кола – одне з дівчат, інше – з хлопців. З кола учасники танцю можуть переходити у лінії, що рухаються назустріч одна одній.

У різних районах країни існують свої різновиди танцю джок. Один із них Михайлові Коцюбинському пощастило побачити під час роботи у філоксерній комісії у Бесарабії. Дійство настільки вразило письменника, що він вирішив приділити йому увагу в одному зі своїх творів – оповіданні «Пе-коптьор». Давайте разом ще раз перечитаємо ці рядки.

«Йон уперше наглянув Гашіцу на джоку…. Йон відділився від купки парубків, підскочив до танцюючого кола, розірвав його, вхопив за руки двох дівчат… і несподівано стрівся з очима, що з-під тонких дівочих брів опекли його жаром молодості й півдня.

"Що за мара,— подумав Йон, перебираючи ногами та скоса поглядаючи на дівчину,— я її перше не бачив, здається…"

Та ніколи було міркувати: музика гула, танець захоплював усю увагу.

Музики, троє чорних засмалених циган, сиділи рядком на ослончику недалеко кола. Скрипник — сухий миршавий парубчак в споловілих галанцях та молдуванській сорочці нахилив аж до дека скрипки голову, вкриту замість шапки копицею чорного волосся, і з виразом цікавості та здивування немов прислухався до тих згуків, що викликав смичком зі свого струмента. Його сусід-кларнетист, шпакуватий вже циган, граючи, куняв; заплющивши очі, він хитавсь взад і вперед своїм важким ситим тулубом, одягненим у чорну ватовану піджачину. Часто, в хвилину найсолодшої дрімоти музики, кларнет виривався з рота і замовкав, але, зловлений на гарячому вчинку, починав верещати як навіжений. Третій музика — сурмач — працював найщиріше. Чи то від спеки, чи з великой напруги — він був увесь мокрий. Мокра, як хлюща, сорочка облипла його могутнє тіло, з чорного широкого виду стікали струмочки поту, а він усе грав та грав, надимаючи щоки завбільшки в повню та вирячивши очі так, що, здавалось, вони ось-ось вискочать з лоба.

"Туру-туру… та!.. Туру-туру… та!.."

З хмари куряви, що здіймається з-під важких… чобіт, виринає інколи рядок молодих облич, парубочих й дівочих, впрілих, червоних, але поважних. Держачись за руки й помахуючи ними догори та вниз мірно, плавко і без перестанку, перебираючи ногами й тупцюючи ними щиро, мов добрі коні на гармані, молодь, здається, не танцює, а робить якесь поважне діло, поволі й сумлінно виконує загадану роботу.

"Туру-туру… та!.. Туру-туру… та!.." — пронизує куряву домінуючий голос сурми, котиться по майдану, б’ється о муровані стіни церковці, а далі лине в простору до далеких, сяючих блакиттю гір, до синіх лісів, що суцільною лавою підпирають крайнебо.

А коло танцює. Тупають під такт молдуваняски ноги, здіймаються і опускаються злучені руки, мають білі хусточки в руках дівочих… Загріті танцем обличчя блищать від краплистого поту, палкі погляди частіше вириваються з-під опущених додолу повік, стріваються між собою; руки несвідомо міцніше стискають руки, груди важче дихають… А курява, розбуркана десятками тупцюючих ніг, вирвавшись з-під мідяних підківок, захоплена танцем, здіймається догори, крутиться, клубочиться, справляє свій джок… Ось вона цілком закрила танцюючих, а ось знов, як із хмари, виткнувся рядок хлопців та дівчат і оживив образ ясними барвами строїв, молодими розпаленими обличчями…

Душно… Сонце, поволі спускаючись на захід, більшає, немов росте, яснішає, розпалюється. Повітря — сам світ, сам жар. Наче золотою сіткою оповито майдан, коло, музик, різнобарвну і різновікову юрму глядачів, що зібралася круг кола.

Гамір стоїть над майданом. Чутно, як хтось витягає воду з колодязя: довгий немазаний журавель немилосердно скрипить. …Юрма шумить, як злива улітку. Дитячі вигуки, регіт молоді, тупання здорових ніг у танці, тонке телікання скрипки, верескливий галас кларнета зливаються в якусь чудну, але гармонійну мішму, над котрою усе ж таки домінує сурмачеве "туру-туру… та…"

Враз музика увірвалась. Коло зробило ще по інерції рух, але ту ж мить розірвалось; дівчата пірхнули в юрму, лишивши хлопців. Гашіца теж метнулась, але її затримала сильна рука. Вона здивовано озирнулась на Йона, що, сяючи від поту й задоволення, грав до неї очима та міцно тримав за руки…»