8 квітня у світі відзначається Міжнародний день ромів, що є визнаним міжнародним святом ромського народу, яке було встановлене на IV Всесвітньому конгресі ромів у 1990 році. Метою свята є самоідентифікація ромської етнічної групи як єдиного народу, привернення уваги до самобутньої культури та історії цього етносу, а також подолання дискримінації та відчуження його представників.

Існує думка, що перші згадки про ромів в Україні датовані ще ХV століттям. З того ж часу ромські хатини, кибитки чи шатра стали невід’ємним елементом українського ландшафту. М.Коцюбинський, який виявляв неабиякий інтерес до культури і побуту інших народів та етнічних груп, є одним з представників письменства, хто по-справжньому увів образи, культуру і побут ромів в українську літературну класику.

Пропонуємо поглянути на звичаї ромів очима М.Коцюбинського, познайомившись з фрагментом повісті «Дорогою ціною». Більше ж можна дізнатися, прочитавши твір у повному обсязі.

«По обіді Гіца знімав зі стіни свою скрипку. Вся сім'я знала вже, чого має сподіватися, і розташовувалась під хатою. Стара циганка накладала червону люльку свіжим тютюном і вигідно мостилася на призьбі. Гіца насував на чоло подертий бриль, ставав у позицію коло дверей і починав. Спочатку Маріуца тільки світила на Раду білками, а він злегка підморгував їй гарячим оком та чорним вусом, але коли скрипка починала підсипати жару і лоскотати танцюристі жили, молодиця не витримувала, зривалася з призьби, як чорний птах, і кидалась у танець так прудко, що синій плащ її надувався і лопотів на вітрі. Раду був напоготові. Всі рухи його, важкуваті звичайно, ставали у танці легкими й повабними, ноги ледве торкались землі, руки гнулись, як гумові, вся фігура його нагадувала тонку й гнучку лозину. Спочатку танцювали повільно, плавко, мов хитались від вітру. Та ось Гіца зігнувся і наліг на скрипку. Він підняв одну ноту і все викочував і викочував її нагору, все вище й вище, аж млоїло, аж дух захоплювало в грудях. Врешті нота зірвалась із високості і покотилась униз. Спочатку вона котилась одна, підскакуючи й розганяючись, та ось ненароком зачепили другу, третю. Бренькнули ті ноти і покотились разом униз, як камінці з гори, все швидше і швидше, все більш розганяючись, усе більше захоплюючи нот, зростаючи в лавину згуків, у грізний музикальний водоспад, в якому чулась дика енергія руху.

Той водоспад цілком захопив танцюючих, стрепенув усі їх жилки. Вони усе прискорювали темп, вабили одно одного руками й очима, припливали й відпливали, солодко омлівали, зручним рухом ухилялись із обіймів і знов гойдались у танці, як чорні лебеді на хвилях. Навіть у ті моменти, коли вони, здавалось, стояли, кожен мускул їх чорного тіла тремтів під одежею, груди важко здіймалися, білі зуби блищали крізь розхилені уста, і з грудей вилітав короткий рик жаги.

Стара циганка, ледве помітна з-за диму від люльки, плескала з призьби в долоні, а з другого боку стояла біла коза і придивлялась, не змигаючи, до хазяїв, немов зачарована мелодією циганського танцю».

Ілюстраціями до розповіді є поштові листівки та живопис кінця ХІХ - початку ХХ ст. з фондів музею-заповідника М.Коцюбинського.