Головна » 2017 » Вересень » 27 » 80 років від дня загибелі молодшого сина Михайла Коцюбинського - Романа
80 років від дня загибелі молодшого сина Михайла Коцюбинського - Романа
14:01

Сьогодні виповнилося 80 років від дня загибелі молодшого сина класика української літератури Михайла Коцюбинського - Романа.

Четверта, й остання дитина у родині Коцюбинських, Роман, народився 3 вересня 1901 року у Чернігові.

З перших же років життя Ромця, як лагідно називали малого у родині, виявив неабиякий хист до співу, літератури, всебічно розвивався. Під час літературних вечорів тішив рідних та друзів виконанням українських народних пісень, декламуванням віршів. Потім була гімназія, під впливом старшого брата, (а після передчасної смерті батька, саме Юрій був для нього взірцем і наставником, а ще й тих обставин, що призвели до перевороту у жовтні 1917), Роман вступає до партії більшовиків. Шлях юнака стелеться до Москви, де згодом навчався в університеті, працює в молодіжних організаціях залізничників. 

У середині 20-х Роман вже мешкав у Одесі, де кілька років працював у редакції місцевої газети «Чорноморська комуна». Оселився недалеко від моря на вулиці Затишній, 6. Згодом слідство пришиє йому т.зв. “український націоналізм” за роботу у цій газеті. В Одесі Роман Михайлович працював на культурній ниві: редактором газети, у радіокомітеті, у книжковому видавництві, після чого в серпні 1929 року поїхав на навчання до Харкова, тодішньої столиці Української РСР, в український інститут марксизму-ленінізму. У 1931 р. на базі ідеологічних інститутів було створено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів - ВУАМЛІН. Там Роман навчався в аспірантурі й завідував науковою бібліотекою. Трохи згодом Роман Михайлович після лікування у Кисловодську (були негаразди із нервовою системою), досить несподівано для всіх, наприкінці 1933-го розлучився з дружиною Ніною і взяв шлюб з Оленою Євгенівною Писаревською, вдовою вбитого у Прибалтиці дипломата, у якої був семирічний син Ерік (Ерлен).

Невдовзі, у квітні 1934 року, у Романа й Олени народився син Юлік. Але сам Роман Михайлович був завжди чимось стурбований, заклопотаний, хоча він за характером і був людиною життєрадісною, веселою, проте настрій був досить кепським. А у червні того ж року Роман з сім’єю перебирається до Вінниці, де очолює літературно-меморіальний музей батька. Але пропрацював там усього 5 місяців.

У жовтні 1934 сталіністами було т.зв. «викрито контрреволюційну організацію», де однією із головних постатей був Юрій Михайлович Коцюбинський, що тоді обіймав відповідальну посаду голови держплану УРСР. Він, мовляв, як керівник держплану особисто сприяв троцькісту Наумову. 3 листопада 1934 року Юрія Коцюбинського було знято з поста голови держплану і виключено із членів ЦК КП(б)У. Виявлено політичну недовіру.

Тим часом Роман Коцюбинський одержав наказ наркома освіти Затонського про зняття його з посади директора Вінницького музею, яку він обіймав усього п’ять місяців. Переважна більшість комуністів тоді ще не уявляли собі, що Сталіним було задумане і вже здійснювалося знищення старих партійних кадрів, а після загадкового вбивства С.Кірова у Ленінграді розквітне кривавий терор...

Після звільнення Р.Коцюбинського з посади директора Вінницького музею М.Коцюбинського, нарком освіти В.Затонський запропонував Романові з родиною їхати на Дніпропетровщину, й працювати там в обласному відділі соцзабезпечення. Згодом, у лютому 1935 р. Роман Михайлович з дружиною Оленою та двома дітками потрапляють до Ротфронтівського району, де мешкали німецькі колоністи (сучасна Запорізька область). Там на місцевому з’їзді рад за письмовим розпорядженням обкому партії його мають обрати заступником голови райвиконкому. Але свого прізвища серед названих не почув: телефонний дзвінок з того ж обкому секретареві райкому наказував: «Коцюбинського не обирати!»

Від такої партійної «турботи» Роман занедужав. Дружині Олені запропонували місце економіста на обозному заводі в Молочанську, неподалік від того ж Ротфронтівського району й за двісті кілометрів від Дніпропетровська. І на початку березня 1935 р. Роман з дружиною й дітьми переїздять до Молочанська. Ну, здавалося б, усе йде непогано - Олена працює економістом, Роман - спочатку токар, а невдовзі директор школи фабрично-заводського навчання при тому ж таки заводі.

Через майже два роки слідчий допитуватиметься у Романа, яким чином і з якою метою приїхав той у німецький район, бо конче необхідно було прив’язати Р.Коцюбинського до німецької підпільної терористичної організації.

Але то трохи пізніше. А поки що подружжя живе, не підозрюючи, про майбутню небезпеку. Та й, зрештою, уся країна живе наче у декількох вимірах. Вже наче й голодні 1921-й та 1933-й минули, «добровільно-примусові» колгоспники на трудодні одержують якесь зерно. Вже й у квартирі Коцюбинських, в будинку по вулиці Шевченка, з’явилося двоспальне ліжко з панцирною сіткою, та й у Еріка та Юліка свої окремі ліжечка. Згодом ці ліжка фігуруватимуть серед документів опису майна Коцюбинських, коли заарештують спочатку Романа, а згодом і Олену, а дітей віддадуть: старшого - до дитбудинку, а Юліка - в дитясла. Та це через півтора року, а поки що Роману навіть вдалося поїхати до Бердянська підлікувати задавнену хворобу.

Кволий з дитинства, син письменника хворів на складну форму неврастенії. І от він, 36-й рік. У грудні, як тоді скрізь повідомлялося, було прийнято «найдемократичнішу» у світі, так звану сталінську конституцію. Це було 5-го, а вже 12-го, за свідченням архівних даних, Романа Коцюбинського заарештовують. Зробив це співробітник Молочанського райвідділу НКВС якийсь Кноблох. Він був настільки «грамотний», що прізвище арештованого записав «Коцубинский». Обшук проводився майже одночасно вдома і на робочому місці. В протоколі обшуку зазначені такі речі: партійний і військовий квитки, паспорт, револьвер системи «Наган» з 14-ма патронами, різне листування і декілька книжок, серед яких були, очевидно, і твори Романового батька, хоч ініціали й прізвище «М.М.Коцюбинський» чомусь закреслено.

Перший офiцiйно зафiксований допит Романа вiдбувся 22 грудня 1936 року. Впертiсть Романа Михайловича дратувала сталiнських "сатрапiв". Це було особливо дивним для них, оскiльки здоров'я Романа вже з молодих рокiв було пiдiрване. I можна тiльки уявити собi, яким фiзичним та моральним тортурам пiддавали свою жертву такi собi молодший лейтенант держбезпеки Перцов, лейтенант держбезпеки Бондаренко та сержант держбезпеки Давидов - справжнi садисти. Вiсiм мiсяцiв безперервних нiчних допитiв знесилили i без того недужого Романа. Краще вже смерть, нiж такi муки. 

Ось вже останнiй допит, що вели 15 серпня начальник 5-го вiддiлення, лейтенант Бондаренко та оперуповноважений 3-го вiддiлу сержант держбезпеки Давидов. I їм нарештi вдалося вибити iз Романа зiзнання. Звинувачувальний висновок 30 серпня пiдписали молодший лейтенант держбезпеки Татарчук, старший лейтенант Галчинський, а затвердили його заступник начальника управлiння НКВС по Вiнницькiй областi капiтан держбезпеки Морозов та заст. прокурора Рагiнський. Останнiй пiдписав його 25 вересня, тобто за день до судового засiдання. У протоколi закритого судового засiдання Вiйськової Колегiї Верховного Суду СРСР записано, що на запитання головуючого Роман Михайлович вiдповiв, що винним себе визнає тiльки в тому, що у своїй практичнiй дiяльностi проводив нацiоналiстичну лiнiю. Свої свiдчення на попередньому слiдствi не пiдтверджує. Нiколи не мав нiяких терористичних намiрiв.

Звичайно, це не могло врятувати Романа. Маховик репресiї вже був розкручений на повну силу. За вироком тiєї ж вiйськової колегiї Романа Михайловича 27 вересня 1937 року розстрiляли в Одесi. Це засвідчує довідка, що була акуратно підшита до «Справи № 32208».

Де похований Роман Коцюбинський, також невiдомо. Символiчна могила знаходиться у Чернiговi на старому цвинтарi поруч з бабусею Гликерою Максимівною та тіткою Лідією.

I лише 25 сiчня 1956 року справу Романа Коцюбинського було переглянуто Вiйськовою Колегiєю Верховного Суду СРСР i вирок вiд 26 вересня 1937 року (мовою оригiналу) "по вновь открывшимся обстоятельствам отменён и дело за отсутствием преступления прекращено". Пiдписав генерал-лейтенант юстицiї Чепцов. Така ось доля найменшого з Коцюбинських.

Проживши коротке, але яскраве, насичене буремними подіями, злетами й карколомними падіннями життя, Роман Михайлович Коцюбинський, як і його старший брат Юрій, як мільйони інших провідних й пересічних людей, що повірили більшовикам, згорів у гігантському вогні сталінської інквізиції.

Ігор Коцюбинський, директор Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 1564 | Додав: marije4ka07 | Рейтинг: 5.0/3 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість