Симон Васильович ПЕТЛЮРА - визначний український громадсько-політичний, і державний діяч, публіцист. Народився у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси Петлюра 1895-1901 навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв рев.-нац. настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 - член Революційної української партії (1905 реорганізована в Українську соціал-демократичну робітничу партію). Під загрозою арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом, був членом Чорноморської вільної громади РУП у Катеринодарі. У грудні 1904 на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Кілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував Михайло Грушевський. На початку 1906 редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». З липня 1906 - секретар київ, щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 - співредактор легального соцііііалістично-демократичного часопису «Слово». З 1912 - редактор російськомовного журналу про Україну «Украинская жизнь» у Москві, в якому публікувались М. Грушевський, Дмитро Донцов, Софія Русова, Сергій Єфремов, Максим Горький.
У роки Першої світової війни 1914-18 - працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни Петлюра виклав у статті-відозві «Війна і українці». У публікації С.Петлюра доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться. Симон Петлюра був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня.1917 - член УЦР, з травня - голова Українського військового генерального комітету, з червня - генеральний секретар військ, справ (у грудні 1917-го Петлюра, не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією глави уряду Володимира Винниченка, пішов у відставку). У січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і брав активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. За Гетьманату очолював Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств, організував упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 звільнений з в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 - Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для організації військово-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи український і польський уряди підписали у квітні 1920-го Варшавський договір. З Листопада 1920-го керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнуві, Ченстохові, Варшаві). 31.12.1923 виїхав до Австрії, а згодом —до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР.
Підступно вбитий більшовицьким агентом С.-Ш. Шварцбардом 25 травня 1926 р. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.