За доброю давньою традицією у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.М.Коцюбинського на відзначення 95-ї річниці від дня народження знаного далеко за межами України поета і журналіста Кузьми Тимофійовича Журби відкрита виставка під назвою «Поет з теплом у серці й світлом в очах».

Саме таким, щедрим на добро, усміхненим і життєрадісним, запамʼятали його музейники. Кузьма Журба завжди охоче брав участь у літературних ранках і вечорах у музеї Михайла Коцюбинського. Школярі дуже любили декламувати вірш Кузьми Тимофійовича з його першої поетичної збірки «Над красунею Десною» (1956).

Під час відзначення дня памʼяті Михайла Коцюбинського 25 квітня 1957 року молодий поет подарував її музею з автографом, зробленим перед віршем.

Понад чверть століття (1956-1982 рр.) віддав Кузьма Журба нелегкій журналістській праці у редакції обласної газети «Деснянська правда». Глибиною, актуальністю, емоційністю відзначались його репортажі, нариси, кореспонденції. По-батьківськи опікувався Кузьма Тимофійович творчою молоддю, керуючи обласним літобʼєднанням Чернігівщини. Він рекомендував до друку перші поетичні спроби Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Леоніда Горлача, Володимира Гоцуленка, Дмитра Іванова, Станіслава Репʼяха.

На груповому фото учасників Чернігівської обласної наради-семінару молодих літераторів 1974 року бачимо поруч з Юрієм Збанацьким і Кузьмою Журбою Надію Петренко, Володимира Шкварчука, Валентину Примостко, Петра Зуба, Івана Просяника, Олександра Олійника, Віктора Попка, Анатолія Мойсієнка, Миколу Луговика (Скороспєхова), що стали згодом видатними літературознавцями, поетами, радіожурналістами, газетярами, лауреатами багатьох літературних і журналістських премій.

Експонуються ліричні збірки Кузьми Журби «Дорога до щастя» (1961), «Серп» (1964), «В чеканні весен» (1982), книжки для дітей «Перший грім» (1968) і «Лісові гостинці» (1971), спогади про нього, фото з родинного архіву.

Кузьма Тимофійович Журба був тонким ліриком в усьому: і в радіорепортажах, і в поетичних рядках, і в газетних нарисах, і в повсякденні. Його поезія сповнена щирістю і щедрістю душі, ніжністю, філософським осмисленням світу. Кузьма Журба вмів бачити й відчувати красу і радість життя та дарувати наснагу читачам.

Пропонуємо добірку віршів, що дають уявлення про творчість співця Придесення і сурмача Доброти.

  Істина

Є істина в житті, що визначає долю,

Вона дорожча за усі скарби:

Людина починається з любові й болю

Для пісні, праці, боротьби.

У білий світ іди, моє тривожне слово,

Хоч десь гроза, десь землетрус, -

Якщо ти з болю і любові,

То я за тебе не боюсь.

Поети

Поети такі ж, як усі,

Буває, ідуть і на дибу,

Вклоняються правді й красі

І моляться чесному хлібу.

Поети такі ж, як усі,

Їм треба і моря, і неба,

І першого сліду в росі,

І щастя хоч трошечки треба.

Поети такі ж, як усі,

І мають звичайну вдачу –

Тож вірять і слову й сльозі,

Й самі і сміються і плачуть.

Поети такі ж, як усі,

І все ж їх у Музи не густо,

Тому і в найкращі часи

Вона не дає їм відпусток.

Доброта

Що там не говоримо,

Пишемо чи креслимо, -

Доброта у корені

Усього чудесного.

То вона в любові

Пломеніє іскрою,

В котику вербовім,

В сонці променистому.

В пісні, що од прадіда,

В слові материнському,

Закипає правдою,

Сяє в серці чистому.

В колосі – зерниною,

Барвами – у ружах,

На столі – хлібиною,

Квітами – у душах.

Вироста з усмішки,

Потиск рук вінчає.

І крокує пішки –

Добрий люд вітає.

Кобри будуть кобрами,

Що б вже там не сталося…

Будьмо ж, люди, добрими

Змалечку й до старості.

І сумуймо й сміймося

Од усього серця.

Доброта посіється –

І в сто крат пожнеться.

Чогось поспішаю я знову,

Немов полічив свої дні

І хочу останню розмову

Вести для своєї рідні,

Для друзів, для тих,з ким і досі

Порозумітись не зміг.

Траплялось усього в дорозі,

Але не вважайте за гріх,

Не поспішайте карати,

Немов за найбільше зло,

За те, що не вмів сказати

Того, що на серці було.

Любов моя завжди зі мною,

І тиха, й цнотлива, й проста.

Нехай вона цвітом-травою

До вас крізь роки пророста.

Соняшники

Звелися сонця золоті сини

Над зеленню принишклою в городі.

Я виглядав із самої весни

Їх картузи, що сотні літ у моді.

Стоять, зорять у даль через тини,

Де гарбузиння вʼється в живоплоті.

І світло так від тої новизни,

Що світ увесь заграв у позолоті.

Весна. Проміння з неба –

Життю промовистий салют.

Саджаю квіти і дерева

І сію зерна у ріллю.

Зрадію, дивлячись на сходи

І на щедротні врожаї,

Що я не гість краси-природи,

А син її.

Тетяна Кузнєцова, завідувач відділом музею-заповідника М.Коцюбинського