Для відтворення подій, які відбулися у с. Вихвостів (Городнянський повіт, Чернігівська губернія) 121 рік тому, автор вирішив поєднати декілька джерел: фрагменти з повісті Михайла Коцюбинського, фонди Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М. Коцюбинського, архівні документи, ілюстрації з особистого архіву, фотоілюстрації, запропоновані Інтернетом.       

У 1905 році у с. Вихвостів відбувся самосуд багатих заможних селян над незаможними односельцями. У жовтні селяни Тупичівської волості протягом одного тижня розгромили всі великі поміщицькі маєтки. Зокрема, зруйнували винокурний завод і економію поміщика Карвальського-Гриневського в селі Вихвостів, та намагалися поділити землю, майно, сільськогосподарський реманент і худобу поміщиків та заможних селян.

Саме ці трагічні події лягли в основу повісті Михайла Коцюбинського «Fata morgana». Твір Михайло Коцюбинський писав в Чернігові з великою перервою – перша частина – 1902–1903 рр., друга – 1910 рік.       

Продовжити написання твору Михайла Коцюбинського підштовхнули події 1905–1907 рр. У жовтні і грудні 1908 року він повідомляв у своїх листах: «Почну писати другу частину «Fata morgana», але для сього мушу познайомитися з деякими матеріалами та людьми…». Письменник вивчав повідомлення сільських кореспондентів чернігівського земства за 1905–1906 рр. та судові акти про звинувачення селян у розгромі поміщицьких маєтків. На початку 1910 року Михайло Коцюбинський навіть виїздив до Конотопа на судовий процес у справі самосуду вихвостівських куркулів над бідними селянами, який був очевидною формальністю – винні у кривавому злочині були виправдані.

Поставилися до повісті по-різному – царська цензура – вороже, передова громадськість – захоплено. Так політичний діяч Й. Дроздов 16 травня 1911 року писав авторові «Fata morgana»: «Ваша річ – чудесна!.. Стільки реалізму, стільки тонкої художньої спостережливості!».

Ось як описує Михайло Коцюбинський протестний сплеск селян у будинку панича Льольо: «Двері були замкнені. Хома бив їх плечем, і в густий пітьмі, де не видко було лиця сусіда, глухо гупали плечі, тріщали сухі дошки. Раптом двері подались, і щось війнуло звідти, як із безодні. Люди хитнулись вперед, у чорну пустку… І сталось чудо… Електричне світло раптом залляло велику світлицю, наче махнуло срібним крилом, і відбилось в помості, в ряді великих дзеркал, в золоті рам… Ся зміна була така раптова, що схвильована юрма застигла, і лиця залляли усі дзеркала, ледве містячись в рамах.

Але Хома одним махом замазав картину. Він вхопив кіл, замахнувсь і спустив на рояль. А-ах!.. Триногий звір хряснув і дикою гамою струн, од жалібних до грізних, ревнув під стелю. А високі кімнати підхопили той рик і рознесли по всьому дому. Люди збудились зі сну, ожили, заворушились. Хвиля бухнула через двері у хату і вдарила в стіни. Тоді раптом впали коли на тихі води дзеркал, і бризнули з дзвоном на поміст скалками обличчя, що там містились… Якесь шаленство всіх обхопило.

І накидалися на все. Намагались роздерти стільці за ноги, а коли не вдавалось, били ними об землю і насідали грудьми, як на живу істоту. Мовчки, зціпивши зуби. Кілки змітали скло з етажерок дощем черепків, шибки під молотками осипалися з вікон, як з дерева цвіт. П’яніли все більше. Хотілося чути лиш брязк, стук, тріск, передсмертне хрипіння кожної речі, яка так само тяжко конала, як і жива істота.

Хома, з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав от поту.

–        Гуляйте, діти. Прийшов наш день.     

Панас Кандиба силкувавсь до натуги підняти велику шафу, але не зважив сил. Вона навалилась на нього і придушила… Йому помогли другі. Шафа лягла на вікно, задерла ніжки й білий спід, хитнулась і щезла…

На подвір’ї, у безпросвітній мряці, кишіли люди, як гусінь.

–        Чого стоїте? Йдіть помагати. Тепер нам воля».

Маючи за спиною підтримку тогочасної влади, місцеві пани та заможні селяни вдалися до самосуду. Звернемося до твору: «Олекса Безик їздив в містечко, але з дороги вернувся. В село Тернівку прибуло військо. Зігнали людей, кого постріляли, кого порубали, інших забрали в город. Трусять, в’яжуть і б’ють.

–        Ждіть і до нас. Тепер неминуче.

В полуднє од переїжджих почули про Осьмаки. Там козаки підпалили село, бо люди не схотіли виказать винуватих. Село горить.

Тоді пішли нарікання. За що всім гинуть? Гуща і Прокіп збунтували народ, вони в усьому винні.

Від кого пішла та думка, хто перший її подав, трудно було сказати… Нехай краще загине кілька людей, аніж ціле село. Важка таємна згода запанувала між людьми.

…Гаврило, Підпарин тесть…

–        Що там! Постріляти та й вже.

Коли б не було чого за се? Староста сільський, витяг з кишені знак і почепив на груди.

–        …Приказ стреблять всіх бунтарів. За се нічого не буде.

Скликайте сход. Нехай розсудять.

…До зборні верхи під’їхав Семен Мажуга. Підпара звів рушницю…ахнули люди й рушниця. …Семен зігнувся і схопився за бік…кинувся тікати на осліп. Олекса Безик догнав Семена і вдарив ззаду колом». Були вбиті і Андрій, і Прокіп.

Земля для селян так і залишилася нездійсненною мрією… «Маланка…пестила мрію про землю, а земля встала проти неї, ворожа, жорстока, збунтувалась і втекла з рук. Як марево, поманила і, як марево, щезла».

У реальному житті жертв Вихвостівської трагедії було набагато більше – 15 чоловік. Тому є підтвердження – запис у метричній книзі Покровської церкви с. Вихвостів Городнянського повіту Чернігівської губернії за 1905 рік (див. документ).