Родина відомого українського промисловця,банкіра і щедрого мецената Олексія Кириловича Алчевського (1835-1901) та його дружини Христини Данилівни (1841-1920), визначної діячки на ниві народної освіти, зробила неоціненний внесок в історію вітчизняної культури.

Дім Алчевських був значним духовним осередком Харкова, де збирався цвіт української патріотичної інтелігенції того часу: М.Косач, Грицько Григоренко, Г.Хоткевич, Олександр Олесь, Микола Вороний та ін. У 1899 році О.К.Алчевський встановив на своїй садибі перший в Україні памʼятник Т.Г.Шевченкові.

Благодатна атмосфера сприяла максимальному розкриттю різнобічних творчих здібностей шістьох дітей Алчевських: Дмитра, Григорія, Івана, Анни, Миколи і Христини.

Наймолодша донька Алчевських Христя мала гарний голос, захоплювалася заняттями у драмгуртку і художній школі. Найбільшою її пристрастю була література. Навчання у домашній школі, Харківській Маріїнській жіночій гімназії, на вищих педагогічних курсах у Парижі 1900-1902 рр. дали дівчині ґрунтовну освіту.

У формуванні літературно-естетичних смаків та національної свідомості письменниці, перекладачки,педагога Христини Алчевської відіграли значну роль спілкування і листування з Б.Грінченком, І.Франком, О.Кобилянською, М.Коцюбинським.

1903 року на святі з нагоди відкриття у Полтаві памʼятника Іванові Котляревському 21-річна поетеса познайомилася з багатьма «любими її серцю літературними творцями, носіями ідей і краси»: Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Надією Кибальчич, Ганною Барвінок, Михайлом Старицьким, Василем Стефаником, Михайлом Коцюбинським.

В автобіографії Х.Алчевської «Спомини і зустрічі» (1928 р.) читаємо: «Михайло Коцюбинський року 1903 в Полтаві являвся вже автором акварелі «На камені»… Я ждала його появи в товаристві, що зібралось в однім готелі Полтави, дуже нетерпляче, бо музичність його естетичних речей робила на мене велике враження і його особа цікавила мене. Він увійшов у кімнату, високий, з допитливими гострими очима, якоюсь джентельменською ходою, й мене відразу вразила надзвичайна стриманість і вишуканість його рухів та білість накрохмалених комірчиків. Мені здалось, що в юрбу до певної міри азіатів увійшов європеєць… Встало перед очима кримське море і його тужливий спів, переданий цим європейцем з незабутньою виразністю…»

На все життя залишилися в памʼяті Христі Алчевської «свято для душі» в Полтаві, а також відзначення 35-річного ювілею творчої діяльності Миколи Лисенка у Києві, про що дівчина згадує в листі до Михайла Коцюбинського, надсилаючи улюбленому письменникові свою дебютну поетичну збірку «Туга за сонцем» (видавництво І.Ситіна, Москва, 1907):

«Дозвольте мені заслати свій збірник, що тільки недавно був виданий москалями на українській мові… Я авторка починаюча та ще й, може, кину «творити»…, але ж мені хтілося б лише дати Вам доказ, що в сей мент читачка, яка захоплювалася Вашими оповіданнями, згадує про Вас і намагається висловити Вам свою пошану. Високо поважаю Вас, як людину, напоєну гармоніями, що дає змогу й іншим переноситися душею в світ південної поезії й плескоту хвиль…» (Х.Алчевська. Лист до М.Коцюбинського. [1907, березень,- після 10, червень]).

Як бачимо, естет Михайло Коцюбинський, залюблений у південні мариністичні пейзажі, був ідеалом для молодої письменниці. Один з віршів збірки «Туга за сонцем» став поетичною присвятою М.Коцюбинському, написаною за мотивами його акварелі «На камені». Варто згадати, що через кілька років у журналі «Сяйво» зʼявився шкіц Х.Алчевської «Асан і Зейнеп», а в її збірці «Встань, сонце!» (1916) вміщено мікропоему «Intermezzo», де теж є згадки про М.Коцюбинського і героїв його творів.

Повернімось до збірки «Туга за сонцем», зокрема до відгуків на неї.

В автобіографії Х.Алчевської читаємо: «Року 1907-го видавництво Ситіна в Москві випустило з друку мій І том «Туга за сонцем». Складався цей том з віршів, написаних на 19-м, 20-м, 21-м році мого життя і переважно через те викликав цілу бурю нападів на мене за недостиглість моєї творчості (серед української критики того часу).

В пресі цілком інакше поставився до мене Іван Франко. Його рецензія, надрукована у VІІ книжці (за липень) журналу «Літературно-науковий вісник» за 1907 рік (у Львові) відзначалася глибокою аналізою моїх почувань, намірів і юнацьких років і інтуїтивно вгадувала причини такої моєї творчості… Ось дещо з того, що він тоді помітив і відзначив дуже лагідно: «Перед присвятою (матері) – портрет  авторки, гарної дівчини в народнім (гуцульськім) строю, і від усієї збірки пахне молодістю,дівочою грацією та несвідомою кокетерією.

Авторка якось так природно, мимовільно рисує перед нами свою вдачу, трохи тужливу, трохи меланхолійну, та в основі більше веселу й артистичну. Її тягне до себе всяка краса й усе поетичне: кольористі крайобрази,кольористі ефекти різних пір року, колоритні люди… Барвистість – се в неї основа життя… З тим усім у авторки видно талант і розмах фантазії, та треба їй багато працювати над собою, щоб розвити ті задатки її природи».

Ольга Кобилянська у листі до Христі Алчевської від 30 липня 1907 р. дає такий відгук на дебютну збірку посестри: «З усіх поезій найкраще припала мені Ваша «Мімоза» до душі. Справді – там відчуває читач всю тонкість і поетичність молодечої душі авторки, і я б бажала, щоб таких поезій писали би Ви якнайбільше… Працюйте далі. Не закидуйте пера. А пробуйте і прозою писати. Вона дасть Вам більше вдоволення, чим лірика».

Не все із першої збірки Христі Алчевської однаково рівноцінне. Але ті твори, в яких оспівана краса природи, прагнення до світла, сонця, гармонії в людських стосунках і кращої долі для рідного народу, і нині зберігають свою історико-літературну, естетичну і загальнолюдську вартість.

Тетяна Кузнєцова, завідувач відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського

Пропонуємо читачеві кілька поезій Христини Алчевської з її першої збірки «Туга за сонцем»:

До дітей мого краю

Не спи, сину! Час не спати:

Перед ранком ясним, гарним

Ще темніють ночі шати,

Лячно людям незугарним;

Ще подужати жадають

Усе добре, усе чисте,

Тільки того й дожидають,

Щоб убити все барвисте.

Не спи, донечко кохана:

Ночі темної не буде,

Близько хвиля та бажана,

Як світ ясний матір збуде!

І крізь хатнії віконця

Рознесеться, залунає

По занедбаному краю

Пісня волі, пісня сонця!

***

Лілеї білої моєї,

О люде, не торкайтесь ви!

Не придивляйтеся до неї,

Не руште тихої журби.

Бо та лілея білосніжна –

То полохливая душа,

Криштально чиста, ясна, ніжна,

Що спокій ваш не наруша!.

Мімоза

Країною сонною ніч пролітала,

Мовчало таємно південнеє море,

Дрімали чинари, схилялися лаври,

За темний серпанок ховалися гори.

Горнулася ніч до німої мімози

І подругу ніжно свою обіймала,

Ласкала і гріла, питала: чи грози

Її хвилювали коли, чи ніколи?..

Мімоза мовчала.

Вона вся у мріях, вона у розкошах

І думах, як море нічне, поринала

Спокійно і тихо, мов зроду не знала

Про хвилі бурхливі, про бурі свавільні.

І дійсно не знала…

Та тільки встав Ранок з-за темної ночі

І вперше цілунок злетів до мімози,

Здригнулась мімоза, побачила ранок,

Встидалася його, потупила очі,

Й од щастя нового упали з мімози

Перлистії сльози…

В Карпатах

Прут несе бурхливі води,

Ліс на горах гомонить;

Чи замовкнеш, давня туга?..

Тихше, смутку, тихше… Цить!

Вихор смереки ламає,

В лісу просить забуття…

Ой ти, туга, - що той вихор,

Лиш не знищиш небуття!

Яремче, 1906 року

Океан

Дрімає безодня морськая,

В ній сховані скарби на дні;

Та глубінь – то дума людськая,

А води – раби то сумні…

Там сплять у них мрії свобідні,

Але… прийде вітер,їх пан,

І виринуть сили з безодні,

І вільний загра океан.