«Коцюбинський [...] був народжений для краси, для доброго засіву на вселюдському полі» (Михайло Стельмах).

17 вересня – це особливий для нас день: сьогодні ми вшановуємо пам’ять неперевершеного майстра слова, витонченого естета, залюбленого в красу світу й осяяного сонцем, від дня народження якого минає 154 роки, – Михайла Коцюбинського. Час швидкоплинний і нещадний, його не зраджує рука, коли він уперто стирає з пам’яті обличчя й дати, безжально віддаляє нас від тих митців, котрі вже давно належать не нашій епосі, а вічності. Недарма Джозеф Еддісон, англійський письменник і громадський діяч, казав: «Час мені уявляється неосяжним океаном, що поглинув багатьох благородних письменників, заподіяв аварії іншим, а деяких розбив ущент». Але все ж таки на скрижалях нашої історії залишаються імена тих геніальних творців, яким судилося вічно жити в серцях людей. До таких творців належить і Михайло Коцюбинський, твори якого не втрачають своєї актуальності, закохуючи в себе все нових і нових читачів. Тому його за правом можна вважати нашим сучасником, адже час не має над ним влади.

Михайло Михайлович був надзвичайно вимогливою людиною (як до себе, так і до інших), у його особистому світі не існувало компромісів і напівтонів, коли йшлося про царину емоцій і почуттів. Його натура потребувала виру думок, нових вражень, поривань, пошуків вічного та прекрасного, саме тому буденність для душі митця була отрутою, а спокійне, розмірене існування – в’язницею. Дуже влучно таку особливість психіки письменника описав у спогадах про Коцюбинського Михайло Могилянський, наголошуючи на тому, що натура митця потребувала «повноти життя»; їй була властива «невичерпна жадоба зміни вражень». Тож не дивно, що однією з найбільших пристрастей Михайла Коцюбинського стали мандри – відвідування екзотичних місцин і країв, які зцілювали втомлену душу творця та дарували йому матеріал і бажання писати.

Фундамент такого захоплення М.Коцюбинського був закладений, мабуть, іще в дитинстві (усі ми «родом із дитинства», чи не так?). Батькові майбутнього письменника, Михайлу Матвійовичу, доводилося часто змінювати місце роботи: маючи запальну та нестримну натуру, він не міг терпіти утисків від начальства та не реагувати на болісну несправедливість; будучи надзвичайно чесною людиною, він хотів захищати те, у що вірить. Разом із ним «мандрувала» селами, містами й містечками Поділля, звичайно, і його родина. Можливо, саме тоді малий Михайлик дібрав смаку в подорожах, а постійне сидіння на вузлах прищепило огиду до статичності життя. Хай там що, а роки летіли швидко, і після закінчення Шаргородського духовного училища доля підготувала для юнака роботу на педагогічній ниві, яка також не передбачала розміреного життя – Коцюбинський став домашнім учителем і давав приватні уроки дітям із заможних родин. А потім на нього чекали Бессарабія та Крим, ставши окремою сторінкою в біографії митця та посприявши еволюції творчості Михайла Михайловича. П’ять років свого життя він присвячує роботі в спеціальній комісії, створеній урядом для боротьби з комахою-шкідником філоксерою, що дає йому змогу досліджувати невідомий і екзотичний світ людей інших національностей, а саме татарської та молдавської. Крим по-справжньому закохав у себе письменника, зачарувавши красою тамтешньої природи та колоритними місцевими звичаями й традиціями. Коцюбинський пише в листі до товариша: «Крим зробив на мене таке сильне враження […], що я ходив тут як уві сні – і тільки тепер, через 3 тижні, оговтавшись трохи та звикнувши, зміг взятись за перо…». У кримський період з’являються твори «В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами», які засвідчують зростання письменницької майстерності.

Так, подорожі М.Коцюбинського подарували нам, читачам, чимало неперевершених творів, але, напевне, ще більшою за обсягом є епістолярна спадщина митця. Відвідуючи різні країни Європи, свої враження Михайло Михайлович відображував у численних листах, які більше схожі на художні полотна: читаючи їх, поринаєш думками в ту атмосферу й оглядаєш очима автора навколишню красу. І в такі миті дійсно відчуваєш, що Коцюбинський – не просто гарний пейзажист, а Художник, що «має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку» (М. Коцюбинський «Павутиння»).

Варто зазначити, що поїздки за кордон були не просто одним із захоплень письменника, його «забаганкою», а й життєвою необхідністю, оскільки Михайло Михайлович мав слабке здоров’я, і лікарі радили йому час від часу відвідувати південні краї – його організм потребував теплого клімату. Погіршення стану здоров’я митця також спричинила важка та нервова робота, перебування під постійним поліційним наглядом, сімейні негаразди, втома від активної громадської діяльності. М.Коцюбинський був надзвичайно виснаженим – як фізично, так і морально. Саме тому в 1905 році письменник був змушений вирушити в закордонну мандрівку, що тривала два місяці й охопила такі міста, як Краків, Берлін, Дрезден, Рим, Неаполь, Флоренція, Мілан, Берн, Люцерн, Відень, Женева та ін.

У середині 1909 року М.Коцюбинський знову мусив виїхати за кордон для лікування та відпочинку. Через Львів, Краків, Відень, Венецію, Флоренцію дорога митця пролягала на острів Капрі – відомий кліматичний курорт того часу, який водночас був і мистецькою Меккою: тут відпочивали митці з різних країн. Михайло Михайлович знайомиться з представниками російської інтелігенції, зокрема Максимом Горьким, Іваном Буніним, Іллею Гінцбургом. Чарівлива Італія, напевне, більше за інші країни полонила серце втомленого мандрівника: він ще двічі повертався на острів Капрі для пошуку «intermezzo» та душевного зцілення. Перебуваючи на курорті, Михайло Коцюбинський дуже сумував за рідними, просив їх писати йому частіше та надсилати світлини. І сам він писав їм листи мало не щодня, детально описував побачене ним на острові, змушуючи їх вирушити у віртуальну мандрівку. Дослідник Володимир Панченко підкреслює, що «листи 1905–1912 рр. – це і є калейдоскоп вражень, здобутих у подорожах. Дрезден з його знаменитою галереєю, катання на гондолах у Венеції, антикваріат і живопис у магазинах та музеях Рима, схожий на "циганський табір" Неаполь, Везувій і Помпея, диво-собор у Мілані, Женева і Шільйонський замок – все це було побачено Коцюбинським і бодай коротко описано в його листах та поштівках, відправлених дружині в Чернігів».

Звичайно, письменник відвідував не тільки екзотичні краї, він також не забував і про рідні місця, і ще однією пристрасною любов’ю М.Коцюбинського була Гуцульщина. Цей «роман» розпочався в 1910 році, коли Михайло Михайлович на запрошення Володимира Гнатюка, повертаючись із Італії, завітав у село Криворівню на Прикарпатті. Гуцульщина зачарувала Коцюбинського. Це був дійсно особливий край – край інших традицій, у якому тісно переплелися елементи християнського та язичницького світобачення. «Якби ви знали, який це дивний, майже казковий куточок, з густо-зеленими горами, з гірськими річками, що вічно шумлять, чистий і свіжий, ніби вчора народився. Костюми, звичаї, весь життєвий уклад гуцулів-номадів, які проводять все літо з своїми стадами на верховинах – настільки своєрідні і мальовничі, що відчуваєш себе перенесеним у якийсь новий незвіданий світ» – пише він у листі до Максима Горького. І ця велика любов подарувала світові «Тіні забутих предків» – літературний шедевр, якому судилося стати перлиною кіномистецтва.

Отже, подорожі – це окрема та дуже важлива сторінка в житті Михайла Коцюбинського, завдяки якій ми маємо змогу насолоджуватися витонченими художніми описами в новелах та листах Великого Життєлюба. А завершити хотілося б словами Павла Тичини: «Михайло Коцюбинський напоєний соками багатющої землі своєї – і через це він став безсмертним: великі світочі людства давно вже розступилися, щоб дати місце і йому в шерезі борців, мислителів і шукачів правди».

Оксана Мазко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського