«Справі розбудження українського духу віддав свої сили і свої помисли…» Так писав І.Франко про відомого письменника другої половини ХІХ ст. О.Кониського. Його активна участь в українському національно-визвольному русі виявилась головною причиною того, що в радянській період ім’я О.Я.Кониського, а також його громадська діяльність та літературна спадщина стали предметом несправедливих замовчувань та незаконних фальсифікацій.

Сучасник М.Коцюбинського і М.Старицького, П.Мирного і Б.Грінченка. Йому довелось жити і творити в чи не найважчий для нашої країни історичний час, коли прогресивним українцям доводилось просто відвойовувати своє право на рідну мову і національні традиції.

Свого часу відомий українській вчений, літературознавець С.Єфремов у своїй «Історії українського письменства» підкреслював: «…поза українськими справами не можна було собі уявити цієї людини… Такими людьми, як Кониський, найбільше держалась українська справа під той складний час, коли навіть голосу українського не чутно було, вони були не тільки робітниками, а немов прапорами цієї епохи». Письменники ІІ пол. ХІХ ст. доводили свою українськість під постійним наглядом і переслідуванням з боку російської влади. Не просто складався їх життєвий і творчий шлях. Але справжні таланти проходили через всі випробування і достукувались до сердець багатостраждального українського народу. Все життя О.Кониського пройшло в сумлінній праці на користь національно-духовного відродження України. Його невтомна діяльність на терені культури й освіти вражала не лише прихильників, а й непримиренних опонентів. Так М.Драгоманов, який не раз кидав зневажливі слова на адресу письменника, не міг не відзначити, що «він має добрий бік: гарячу прихильність до української національності і рухливість, і працьовитість…» І.Франко ж, характеризуючи таку рису таланту Кониського як різносторонність, вказував, що письменник «в потребі умів бути і новелістом, і повістярем, і драматиком, і поетом, і публіцистом, і сатириком, і істориком літератури, і критиком, і популяризатором потрібних відомостей». Також він був ще й перекладачем (переклав українською мовою майже всю прозу Шевченка, ряд творів російських і зарубіжних класиків – Крилова, Рилєєва, Лермонтова, Байрона, Шиллера, Мюссе), автором статей з питань права, економіки, педагогіки тощо.

О.Кониський народився 18 серпня 1836 року на хуторі Переходовці Борзнянського повіту Чернігівської губернії в зубожілій дворянській родині. Він походив із давнього дрібношляхетського роду, якому понад 400 років. Цей рід мав і славних козаків, і юристів, і державних діячів. О.Я.Кониський дуже рано усвідомив свою українськість. Однак і дуже рано він відчув на собі свавілля шовіністичної системи Російської імперії. 13-річного підлітка виключають із чернігівської гімназії за написання українських віршів, і він змушений був повернутися до Ніжина, де продовжив навчання в дворянській повітовій школі. Ця пригода могла назавжди вбити в душі Кониського українські паростки (як це траплялося на кожному кроці серед його співвітчизників). На щастя цього не сталося. Його соціальне становлення припало на добу суспільних реформ кінця 50-х поч. 60-х рр., на добу національного піднесення. Спостереження О.Кониського за життям народу під час подорожі по Чернігівській та Полтавській губерніях і роздуми про його долю вказали йому єдино правильний шлях – не очікувати якогось дива, а діяти. З молодечим запалом береться він разом з громадою української інтелігенції м.Полтави за відкриття недільних шкіл для дітей, виступає за введення у школах української мови, друкується на сторінках щотижневого «Чернігівського листка», що видавав Л.Глібов, включається у програму підготовки та видання підручників для народу (він видав «Українські прописи» (1862) й «Арифметику або Щотницю» (1863), а ще написав підручники з історії, географії та права, які так і не вийшли друком, оскільки їх затримала цензура). Треба було закласти міцний ґрунт для національного відродження. Це усвідомлював О.Кониський і його однодумці, одним з яких був і М.М.Коцюбинський.

Говорячи про Олександра Кониського, мені як працівнику Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського, звичайно, хочеться сказати кілька слів про стосунки цих двох талановитих і з дещо схожою долею людей. І хоча М.Коцюбинський народився на 30 років пізніше за О.Кониського, це не завадило сформуватись теплим, дружнім відносинам.

Їх життєвий шлях починався з великого бажання вчитися, вчитися рідною мовою, щоб в майбутньому донести її красу і самобутність до кожного українця. Та слабке здоров’я і матеріальні нестатки не дозволили здійснитися одній з перших заповітних мрій обох письменників: здобути вищу освіту. Але якщо людина насправді талановита, то цей талант, рано чи пізно, розкриється в тій чи іншій мірі, незважаючи на всі випробування. Головне – цілеспрямовано йти до своєї мети. Саме такими були О.Кониський і М.Коцюбинський. І саме освіту вони вважали тим самим міцним ґрунтом для національного відродження, про що на схилі літ О.Кониський і наголосить: «На першому головному місці стояла перед нами народна освіта». Саме вона пробуджувала національність та самосвідомість, розкривала народові очі на кривду. В одному з листів до М.Коцюбинського, розмірковуючи про шляхи донесення прогресивної думки до українського люду, О.Кониський писав і про важливу роль бібліотек: «Перша і неминуче потрібна річ – переїзджа бібліотека… а воно, кажу, скрізь потрібне; бо скрізь люде сидять "во тьме кромешней"». М.Коцюбинському ця справа була дуже близькою і зрозумілою, бо за його активної участі виникла не одна бібліотека з виданнями, як він сам казав, «для народу». Загалом українська інтелігенція жила, діяла і сподівалась. У своїх спогадах О.Кониський напише про сподівання молодих українців поч. 60-х років: «Ми няли віри, що на руїнах старої кріпацької Росії – нова європейська Росія не змагатиметься не заборонятиме силою вставати з "домовини" і тому краю, що зветься Україною». Але цим мріям не судилося збутися. Горезвісним Валуєвським циркуляром 1863 року розігнано недільні школи, припинено видання підручників для народу, придушено українську пресу. Почалися арешти, повністю розгромлено Чернігівську та Полтавську громади. Репресії торкнулися безпосередньо О.Кониського, 27-річного адвоката, письменника та журналіста. Його викривальні виступи на сторінках російського сатиричного журналу «Іскра» та українських часописів «Основа», «Слово», «Галичанин» та ін. були більмом в оці для шовіністів. У своїх оповіданнях молодий автор, щиро вболіваючи за долю селян («Серце кров’ю обливається за бідних, темних братів, як подивишся, що з ними роблять») виступав з гнівним осудженням тогочасних порядків, привертаючи тим самим все більшу увагу до своєї персони з боку влади. О.Кониського звинувачують у «Присоединении к обществу украинофилов и распостранении пропаганды» й у січні 1863 року без суду і слідства відправляють на заслання у Вологду, а роком пізніше – ще далі – у Тотьму. Тридцятьма роками пізніше через такі ж переслідування і моральні тортури пройшов і М.Коцюбинський за єдиним виключенням: дивом йому вдалося уникнути в’язниці. На О.Кониського ж чекали неймовірно важкі умови, які спричинили тяжку хворобу, в результаті якої він ледь не осліп. Зважаючи на недугу, його переводять у 1865 році у Вороніж і дають дозвіл на лікування за кордоном. На шляху до Дрездена О.Кониський вперше завітав до Львова. Із цього часу його контакти з Галичиною стануть систематичними і триватимуть до самої смерті. Він був одним із перших представників наддніпрянської інтелігенції, що звернув увагу на Західну Україну. Розпочавши своє творче співробітництво з галицькими часописами на поч. 60-х років, О.Кониський невдовзі стає чи не найпопулярнішим письменником у цьому краї. М.Грушевський, пишучи про плідну діяльність О.Кониського у Західній Україні, зазначав, що у 60-х – 80-х рр. «се був для щойно пробудженої й повної рутенства Галичини провідник, котрого голос вів її наперед, до поступу, ширших перспектив». Так, всіляко підтримуючи літературно-науковий журнал «Житє і слово», що став трибуною громадсько-політичної думки в Галичині, Кониський був стурбований долею західноукраїнських видань. Своїми невтішними думками він поділився в одному з листів з М.Коцюбинським: «Не було ще на світі, та чи й буде скоро, така галичанка, щоб "подарувала", як пишуть до Вас, 1000 золотих на "Житє і слово". Та "галичанка" – по всій Україні, а ті 1000 гульденів – зібрані піклуванням старого Кониського. Річ така, що доки не вийдуть ті гроші – часопис живе, а далі що? Чи сприятимуть галичане на таку пренумерату, щоб вона встояла? Я певен по всім, що без України часопис не може жити власними силами».

Здавалось би, навчений власним гірким досвідом, О.Кониський відмовиться від своїх намірів служити Україні. Багато разів опускались руки. Письменник відчував свою безпорадність в боротьбі з тогочасним політичним режимом. Цей відчай прослідковується в рядках листів О.Кониського до друзів. Коли у травні 1896 року відбулась коронація царя Миколи ІІ, М.Коцюбинський в листі від друга прочитав такі рядки: «От і покороновались! І попосвітили, і попокричали, і попопили, та й годі! І більше нічого! Зате добре, що тепер вже ніхто ні на що не сподіватиметься. Без надії, звісно, людям не можна жити, але й дурною надією жити не гаразд». І мало в не кожному листі до М.Коцюбинського його душа кричала і розбивалась на дрібні скельця від утоми і вселенського суму в очах українців: «Хоча й нема, зовсім нема фактів паскудних, але люди якісь, наче вони потомлені, наче косар перед вечерею…» І ніяких сподівань на краще майбутнє: «Нудно, бо скрізь та сама пісня!.. Обридло її слухати!.. Або радикальні нарікання, або ще радикальніша зависть. Полохливість, а скрізь – самі слова, діла жодного нема».

Та письменник і надалі продовжував працювати, наснажений Шевченковим словом. Сам він писав: «…я з щедрої Тарасової руки напився з повної чаші народних сліз: гіркі вони, і не сказати, які гіркі, зате з ними влилася в мої жили і та тиха гаряча любов до рідного краю і народу, що цілий мій вік гріє мене, духотворить, піддержувала, коли траплялося спотикнутися, і не давала мені "валятися гнилою колодою"».

О.Я.Кониський був романтиком та ідеалістом у своїх політичних поглядах, щиро вірив у те, що можна переконати російський уряд добровільно відмовитися від імперських зазіхань на Україну. Пізніше шукатиме порозуміння з польською владою щодо майбутньої долі рідного краю. Та політична ситуація в країні була набагато складніша, ніж уявляв собі письменник. І знову своїми сумними думками ділиться О.Кониський з Михайлом Коцюбинським у своїх листах: «Проїздом був у Києві на один день Грушевський, потім І.Вороний. Розповідають, що розпач там все зростає. Звісно, ростиме наш первородний гріх, від якого не слобонила нашу націю і хресна смерть сина Марії, але все-таки і сумно, і гірко, що ми язиками, а не ділами пильнуємо спекатись сього гріха…»; «…про всякі новини наші, до Вас писано вже, дак нема що й переказувати. А що особисто до мене, дак не вважаючи на силу-силенну всяких інформацій, я все-таки не кажу хто бреше, хто правду каже? Здається, усі потроху виживають і того, і з сього, і на перебой ганьблять один одного. А користі з того, звісно, нема і не може бути. Вже коли всякий подлий вчинок виправдовувати тим, що "того вимагала політика", дак се ж те саме й виходить, що "цель оправдывает средства". А на мою думку, в усякій політиці не можна нехтувати етики». Отож як політик О.Кониський не знайшов свого місця у брудному державному процесі. Натомість як письменник, громадський діяч він був надзвичайно популярним у тогочасному суспільному житті. Без його безпосередньої участі та підтримки не відбувалася жодна поважна справа чи захід. Так, у 1883 році саме завдяки зусиллям Кониського у Львові було створене товариство ім. Шевченка, яке пізніше, наприкінці 80-х р. з його ініціативи реорганізувалося у Наукове товариство ім. Шевченка. Згадуючи всі перипетії навколо перших томів «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», письменник зазначав: «щирі українці віщували, що з тих "Записок", опріч повного банкрутства нічого не вийде, а поза плечима усміхалися та глумилися, що до наукової запомоги запрошує неук…» (малося на увазі відсутність вищої освіти). Але внаслідок кропіткої праці світ побачило найґрунтовніше на той час дослідження «Тарас Шевченко-Грушівський: хроніка його життя». О.Кониський один із перших став на шлях критичного осмислення джерел біографії Т.Шевченка, вніс чимало цінних поправок до цілого ряду епізодів із життя поета, неточно висвітлених попередніми біографами. І все це живою і дохідливою мовою. Він сумлінно вивчив і підсумував найголовніше, що до кінця ХІХ ст. було відомо про Шевченка, сам зібрав чимало нового біографічного матеріалу. Ця робота виснажила і без того слабкого здоров’ям письменника: «Скінчивши ще з початку серпня Шевченкового життєпись, гадаю, що я тим скінчив навіки усяку свою роботу, а тепер тільки сидітиму, згорнувши руки, та яко "інок в мирі" дбатиму "про спасение души"», – писав 19 серпня 1896 року О.Кониський у листі до М.Коцюбинського. Для свого часу ця книга стала революційним явищем в історії дослідження життя українського поета. І кілька десятиліть продовжувала лишатися найдокладнішою. Як справедливо зазначив І.Франко: «Сею книжкою О.Кониський поклав найкрасший пам’ятник і Шевченкові і собі самому».

Довгі роки О.Кониський опікувався і своїм дітищем (товариством ім.Шевченка), а по смерті заповів на його потреби 10 тис. карбованців. Співпрацював він з галицькою «Просвітою». Для бібліотеки товариства та архіву «Просвіти» передав безцінні скарби: автографи Т.Шевченка, Марка Вовчка, М.Костомарова, І.Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, П.Куліша, Л.Глібова, Б.Грінченка, рукописи та спогади про Т.Шевченка Варфоломія Шевченка, княжни В.Репніної, С.Чалого, М.Салтикова-Щедріна.

У 1897 році О.Кониський разом з Б.Антоновичем, С.Єфремовим та Є.Чикаленком виступили ініціаторами створення Всеукраїнської загальної організації громадсько-політичної спілки, метою якої було об’єднання всіх кіл національно-свідомих українців. Для потреб організації О.Кониський заснував у Києві видавництво «Вік», яке проіснувало 15 років, видавши понад 100 книжок українською мовою. Він встигав усюди, в той час як чимало його співвітчизників тільки оплакували трагічну долю України. А працювати доводилось під постійним наглядом поліції, яка часто дошкуляла письменнику своїми обшуками та переслідуваннями.

Активно працюючи у жанрах малої форми (оповідання. повісті, етюди) О.Кониський виносив на суд читача насущні на той час проблеми, які й досі не втратили своєї актуальності. Це, зокрема, питання формування національної свідомості, виховання любові до рідної землі, рідного слова. Твори О.Кониського спричинили появу в українській літературі діяльного героя-інтелігента, який не лише розмірковує над долею народу, а й намагається практичними заходами поліпшити його становище. Дослідники не раз відзначали, що образи інтелігентів українофілів у таких повістях як «Світло добра й любові», «Товаришки» Олени Пчілки, «Сонячний промінь», «На розпутті» Б.Грінченка беруть початок від героя хроніки О.Кониського «Семен Жук і його родичі».

Плідно працюючи як поет, прозаїк, публіцист, видавець О.Кониський підтримував молоді таланти, заохочував їх послужити рідному народові. За його сприяння на широкий літературний шлях вийшли Д.Маркович, М.Кропивницький та ін. С.Єфремов згадував, як у світлиці будинку О.Кониського «не одна розпочиналася громадська справа, не одна звідти вийшла корисна думка, не один з українців знаходив там пораду, підмогу і заохоту до праці».

І, звичайно, не можна не згадати про те, що Олександр Кониський був автором слів другого духовного національного гімну України. Усвідомлюючи національну незрілість українців, намагаючись розбудити мільйони співвітчизників від кількасотлітньої сплячки, поет звертається до провидіння, і тоді з-під його пера з’являється прекрасна поезія «Боже, Великий, Єдиний нам Україну храни!», до якої відомий український композитор М.В.Лисенко написав хвилюючу музику. І нині цей твір звучить на всіх державних урочистостях. Та як не прикро, але навряд чи у сьогоднішній незалежній Україні багато людей знає цей факт.

У 1872 році, коли нарешті з О.Кониського було знято поліційний нагляд, він одержав дозвіл оселитися в Києві, де й прожив до своїх останніх днів. Помер О.Я.Кониський 12 грудня 1900 року.

Оглядаючись на пройдений життєвий шлях, О.Я.Кониський писав у 1892 році у листі до Василя Лукича: «Уся спадщина по мені – моя 35-літня праця; нехай мої наступники що хочуть з нею роблять: чи пустять в непам’ять, чи затопчуть в болото, а я спокійно зійду з кону, бо добре тямлю, що моя праця своє діло робила і зробила». Пророчими виявилися слова митця: він ніби передбачав те досить тривале (з 30-х і до ІІ. пол. 80-х років) відлучення свого творчого доробку від української літератури. Ім’я письменника згадувалося лише у контексті критики так званого «українського буржуазного націоналізму». Хочеться вірити, що, поставши із забуття наприкінці ХХ ст., воно вже ніколи не западе в непам’ять.

Олена Сазонова, зав.відділу Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського