Головна » 2013 » Січень » 4 » Внутрішня свобода Михайлини Коцюбинської
Внутрішня свобода Михайлини Коцюбинської
19:16
«Все наше життя було невідокремленим від образу Коцюбинського, його творчості, його життя. Я виростала з якимось природним відчуттям всеприсутності Коцюбинського», – так проникливо написала про класика української літератури його племінниця – Михайлина Коцюбинська.
Вона любила Чернігів, де пройшло її дитинство, надзвичайно шанувала Юлія Романовича Коцюбинського та його родину, тож завжди із задоволенням приїжджала на Придесення. Тут, у літературно-меморіальному музеї Михайла Коцюбинського ми й познайомилися. Такою я й згадую її – серед квітучого саду та екзотичних агав, де Михайлина Хомівна відпочивала душею.

Одна з моральних авторитетів та символів шістдесятництва, соратниця Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Валерія Марченка. Мужня й шляхетна жінка. Почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премій імені Василя Стуса, Олени Теліги, Михайла Коцюбинського. Видатний український літературознавець. Усе це – вона, Михайлина Коцюбинська, названа, до речі, на честь свого знаменитого дядька.

Втім, Михайлина Хомівна, гідно витримавши всі трагічні поневіряння долі, до почестей у поважному віці ставилася спокійно. І за майбутнє України вболівала значно більше, ніж за власне життя. «Вона до кінця зберегла неушкодженим сам дух шістдесятництва: віру в неминуче оновлення як культури, так і суспільства, у відновлення справедливості, правди. Здобута незалежність України була для неї, як і для найближчих її сподвижників, винагородою за всі поневіряння та утиски. А все, що далі відбувалося з молодою державою – то були направду події особистого її життя, тож саме так і сприймалися, і переживалися» (Елеонора Соловей). «А ще ота особлива її риса, про яку вона сама згадала, виступаючи 2004 року перед випускниками Українського католицького університету: „Внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння і прямостояння...”. Вона стояла так рівно і впевнено, що на неї багатьом легко було спертися, до неї прихилитися» (Мирослав Маринович).

Як вірменка стала «українською націоналісткою»

Михайлина Коцюбинська народилася у Вінниці 18 грудня 1931-го. А за декілька років переїхала до Чернігова, де її батьки створили музей Михайла Коцюбинського. Молодший брат славетного письменника – Хома Михайлович Коцюбинський – не належав до еліти інтелігенції. Він не мав ґрунтовної освіти. Скінчив народний університет Шанявського в Москві, але це не була офіційна вища освіта. Проте він вирізнявся природним розумом та організаторськими здібностями. До 1917 року жив у Петербурзі, зблизився там з українською громадою, очолював товариство тверезості, перебував на інших громадських посадах. Якийсь час був управителем маєтку князя Сангушка у Славуті. У перші пореволюційні роки трудився директором дитячого будинку на Куренівці в Києві. Там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною, яка працювала вихователькою.
Катерина Бедризова (у шлюбі – Коцюбинська) була за національністю вірменкою. Але, коли почалися відомі гоніння на українську інтелігенцію у зв'язку зі справою «Спілки визволення України» (СВУ), Катерину Яківну, що працювала тоді у Вінницькому літературному музеї Михайла Коцюбинського, також звинувачували в українському буржуазному націоналізмі. Це – вірменку, котра лише кілька років як взагалі вивчила українську мову! Родом вона – з Криму, з Феодосії, із русифікованої вірменської сім'ї. Закінчила Петербурзькі вищі жіночі Бестужевські курси, працювала трохи гувернанткою на Донбасі, потім – у дитячому будинку в Києві. Була людиною освіченою, з гарним художнім смаком. Мала добру філологічну школу (на Бестужевських курсах викладали відомі професори: Бодуен де Куртене, Овсянико-Куликовський, Щерба та ін.).

Після шлюбу з Хомою Михайловичем Коцюбинським вона вирішила бути гідною його прізвища. І була його гідна! Вивчила українську мову й навіть викладала її певний час у Вінниці. До речі, одним з учнів Катерини Яківни був видатний письменник Михайло Стельмах, який на все життя зберіг до своєї вчительки колосальну повагу та пієтет. Вона була доброю людиною. Її рідних депортували з Криму разом із татарами – племінниця опинилася з малими дітьми аж у Свердловській області, і Катерина Яківна, як могла, їй допомагала.

Спочатку Хома Михайлович був організатором та директором Вінницького музею Михайла Коцюбинського (це – перший музей такого профілю в Україні). До того ж, він був геніальним садівничим! У Вінниці довкола музею буяли чудові, надзвичайні рослини, все росло, як із води. Там часто гостював поет Павло Тичина.

«Власне, творчість Михайла Коцюбинського та Павла Тичини були найпершими чинниками, що навернули маму до українства, – розповідала мені Михайлина Коцюбинська. – До речі, замість колискової, вона співала „Пастелі” Тичини… Сама вигадувала мелодію до віршів і співала. Перше, що я пам'ятаю з дитинства, – це портрет Тичини над ліжком. Потім, коли я приїхала до Вінниці через багато років, уже людиною немолодою, то якісь місця в саду біля музею мені видалися знайомими: під липами, біля старої комори. Мабуть, увімкнулася моя підсвідомість. Я запитала: „Чи не ростуть тут груші, схожі на глеки?”. І мені показали на старезні дерева».

У 1935 році родина переїхала до Чернігова. Татові Михайлини довелося розпочинати все спочатку: в будинку, де мешкав Михайло Коцюбинський, необхідно було створити другий його меморіальний музей. Хома Михайлович, хоча й був уже людиною похилого віку, багато що робив власноруч: засукавши брюки, фарбував дах, самотужки майстрував вітрини. Музей відвідувало багато письменників, зокрема місцевих: Михайло Хазан, Абрам Кацнельсон, Олекса Десняк… Тут відбувалися засідання літературної студії. Гарні стосунки у співробітників музею Коцюбинського були з ленінградцями: письменником Володимиром Боцяновським, директором музею Олександра Пушкіна Матвієм Калаушиним. Вони дружили з Хомою Михайловичем. Часто приїжджали сюди відомий скульптор Ілля Гінзбург, бібліограф Юр Меженко, художник Вадим Меллер, який оформив виставу «Фата моргана», поставлену місцевим театром (то була велика мистецька подія в житті Чернігова!). Взагалі, у працівників музею були дуже тісні творчі зв'язки з обласним театром, зокрема з актрисою Марією Поет, режисером Волгриком. А потім почалася війна…

Під час бомбардувань прикривали собою донечку й експонати музею

У 1941-му, коли фашистська орда вдерлася в Україну, Хомі Михайловичу запропонували місце у вагоні: для сім'ї і кількох валіз. Але він просив вагон, щоб евакуювати музей Коцюбинського. Вагон дали 18-го чи 19 серпня, коли виїхати було майже неможливо; адже німці увійшли в Чернігів уже 11 вересня. Проте у вагон було повантажено все, що можна, навіть погруддя Михайла Коцюбинського роботи Гінзбурга та ще десять ящиків матеріалів із музею письменника Володимира Короленка в Полтаві (пізніше дочка Короленка –Софія Володимирівна – близько зійшлася з родиною Коцюбинських).

«І почалися чи не найстрашніші дні й ночі у моєму житті, – пригадувала Михайлина Хомівна. – Вокзал лежав уже в руїнах, падали бомби. Мабуть, наш вагон зберіг Господь. Уявіть, вагон стояв один серед колії, вночі по даху барабанили осколки. Найціннішим для батьків були я і кута залізом скринька з рукописами Михайла Коцюбинського. Вночі під час бомбардувань вони вкладали мене на скриньку і з обох боків прикривали своїми тілами. Так тривало десь дві-три ночі. Нарешті було вирішено, що виїхати не вдасться і треба вертатися до Чернігова. Але раптом серед ночі ми відчули, що їдемо! Нас підібрав один з останніх санітарних ешелонів… Добиралися ми до Башкирії днів сорок. Звичайно, це була дуже важка поїздка. На станції Валуйки до вагона, де вільного місця практично не було, попросилися біженці. Коли їхали Україною, добрі люди нам ще давали якісь продукти. А потім харчувалися лише сухарями, розмоченими у солодкій воді».

У Башкирії на той час перебувала Українська Академія наук. В Уфі Хома Михайлович пішов до видатного вченого Олександра Богомольця, президента Академії. Коцюбинських поселили в готелі, де жили українські науковці, актори, діячі мистецтва. Музей прийняла до себе Академія наук. Знайшли дві кімнатки: одну – для сім’ї Коцюбинських, іншу – для фондів музею. До Уфи Михайлина з батьками добиралася разом із родиною Бориса Мезенцова – він і став сторожем музею. Батько був директором, мама – науковим працівником, а дружина Павла Тичини – Лідія Петрівна – відала бухгалтерією. І треба сказати, що музей не був лише номінальною одиницею, певна робота таки велась. Зокрема, було видано науковий збірник «Коцюбинський і Західна Україна», який сьогодні є абсолютним раритетом. Хома Михайлович незадовго до війни побував у Львові, Чернівцях і привіз звідти чимало цікавих матеріалів, які побачили світ вперше в цьому збірнику.
Музей був невіддільною частиною життя родини Коцюбинських. І в 1944 році, коли повертатися було ще небезпечно (по дорозі додому, в Ніжині, потяг зазнав страшного бомбардування), сім’я приїхала до Чернігова, який тоді лежав у руїнах. Цього разу поверталися в пасажирському вагоні – окремо від експонатів музею. Вагон із музеєм їхав окремо і десь пропав. Цілий місяць про нього не було нічого чути. Хома Михайлович страшенно перехвилювався, з ним стався мікроінсульт. На щастя, вагон знайшовся!
Поступово музей відродився, з'явились нові експозиції. Допомогли культурні зв'язки з київськими та ленінградськими фахівцями. «Батько був чудовим організатором, він умів працювати з людьми. Мама уособлювала інтелектуальне начало. Вони дуже добре доповнювали одне одного, – розповідала Михайлина Хомівна. – Розцвів сад. З'явилися й червоні гвоздики, відомі тепер у ботаніці як „гвоздики Коцюбинського” (їх Михайло Михайлович привіз із Капрі). Це була справжня зелена експозиція – як продовження музею. Я часто також проводила екскурсії, особливо влітку, коли було багато відвідувачів. Біля агави, мальв, винограду читала уривки дивовижних творів Коцюбинського. Адже тут культивувалися рослини, які Михайло Михайлович любив або про які писав. Добре, що й сьогодні все це зберігається у такому прекрасному стані».

При музеї була кімната для відвідувачів, то вона ніколи не залишалася порожньою. Завжди там хтось жив: аспіранти з Києва чи Львова, письменники, актори, художники… Тут із задоволенням бував Максим Рильський. Павло Тичина, коли приїжджав до музею в Чернігів, буквально розцвітав, теплів душею. Михайлина на все життя запам'ятала, як удвох із Павлом Григоровичем ходила на Болдину гору, по території Троїцького монастиря; і письменник ділився з нею своїми ще дитячими спогадами, адже хлопчиком співав тут у церковному хорі.

«Лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток…»

У 1949-му Михайлина Коцюбинська закінчила школу із золотою медаллю й вступила на українське відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Її однокурсниками були Віталій Русанівський, Петро Кононенко, Кость Волинський, Віктор Коптілов… – майбутні відомі українські науковці і письменники. Після університету вона одразу ж вступила до аспірантури, навчалась у академіка Олександра Білецького. У перший рік її аспірантури від запалення легенів у 86-літньому віці помер батько. Мама жила ще кілька років, але дуже хворіла, померла у 1963-му.

Після закінчення навчання для Михайлини настало нове життя. Це були 60-ті роки, відлига. Вона познайомилася з Іваном Дзюбою, працювала разом з Іваном Світличним. Відділом, у якому Михайлина Хомівна трудилася в Інституті літератури, керував сумнозвісний Шамота. Потім виявилось, що він був керівником дисертацій у Стуса, Бадзя, Івана Дзюби – в усіх «дисидентів». Ось такий збіг…

Певним рубіконом у середовищі творчої інтелігенції стала поема Івана Драча «Ніж у сонці» – тоді це був зблиск сонця в сірому морі поезії «на замовлення». І настало розмежування: хтось поставився до всього цього скептично, хтось навпаки – обстоював нову поетичну мову. У Клубі творчої молоді, де Коцюбинська була членом бюро, проводилися різноманітні літературні вечори, дискусії. Були тріумфальні літературні вечори Івана Драча, Миколи Вінграновського, Віталія Коротича, а вступне слово на них виголошував Іван Дзюба. Ці вечори час від часу забороняли, переносили з одного місця на інше, але вони все одно проводилися. Іноді – просто неба, як, наприклад, вечір, присвячений Лесі Українці, що відбувся на схилах Дніпра. Відзначали кожну річницю народження Тараса Шевченка. Екскурсії Україною організовував Григорій Логвин. Звичайно, за ними стежили «мистецтвознавці в цивільному», але це не могло зупинити молодих людей, які усвідомили себе українцями.

З'явився самвидав і не лише політичний. У самвидаві «ходили» й просто гарні вірші: Голобородька, Калинця, Воробйова… Адже творча молодь не жила політичними гаслами. Однак у той час навіть вірші Київської школи поезії вважалися політикою. Дуже важливо, що тоді відбулось єднання різних митців: письменників, художників. Яскравий приклад – дружба Івана Світличного та Алли Горської. У майстерні художниці Людмили Семикіної відзначили 70-літній ювілей: Світличному й Горській виповнилося по 35 років… Під час святкувань утворився такий «центральний ювілейний комітет» (ЦЮК). Головою ЦЮКу став Чорновіл. Всі вітали ювілярів, а виходило так, немов В’ячеслава Максимовича. Першою премією було його фото. Висіло гасло: «Хай живе ЦЮК – натхненник і організатор усіх перемог і поразок!». Михайлина та її друзі склали гімн, провели вікторини. Все було дотепно, розкуто…

А ще відбулося єднання митців Західної і Східної України. Іван Світличний одним із перших побував у Львові, де познайомився з Теодозією Бриж, Любомиром Медведем, Левицьким, мистецтвознавцем Богданом Горинем… За ним прокладеною дорогою потягнулися й інші. У 60-ті роки на Батьківщину почали навідуватися українці з діаспори: Віра Вовк, Зіна Геник-Березовська, Анна-Галя Горбач (до речі, вона переклала німецькою творчість Михайла Коцюбинського)…

Коли почалися арешти серед української інтелігенції, молоді письменники та науковці вирішили повідомити про це громадськість – публічно виступити проти того, що відбувалося в країні. І от на показі кінострічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» виступив Іван Дзюба. Його підтримав Василь Стус.
«Я сиділа поруч зі Стусом. Василь від хвилювання тремтів буквально кожною клітиною, – пригадувала Михайлина Коцюбинська. – Я обняла його за плечі і подумала: „Господи, хлопче, як ти житимеш?!”. А коли у залі підвівся В'ячеслав Чорновіл, він запропонував: „Хто проти арештів, встаньте!”. Листи з протестами надсилались і раніше, але цього разу все відбувалося відкрито, привселюдно. І чоловік сто встали! Потім окремо „виловлювали” кожного, хто встав, примушували засудити свій вчинок. Говорили і зі мною. Від мене вимагали тільки одного: покаятися, підтвердити, що я тоді підвелася випадково, не подумавши. Але я доводила, що все робила осмислено. Далі була „епопея” виключення мене з партії».

Це тривало вісім місяців. У 1966-му Михайлина Хомівна віддала партквиток. Її виключали на комісії старих більшовиків Київського обкому КПУ. Один із присутніх поцікавився: «Про що Ви думатимете завтра, кладучи на стіл партквиток?». На це вона, не довго міркуючи, відповіла: «Знаєте, коли я вступала до партії ще дуже молодою і зеленою, то вірила в ідеали. Та якщо доводиться вибирати між ідеалами й партквитком, я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток”.

«Скучив за тобою, як за Софією Київською», – писав із неволі Василь Стус

Через два роки Михайлина Коцюбинська залишилася без роботи з п'ятилітньою дитиною. Справа в тому, що в Інституті літератури кожні п'ять років проводилась атестація на відповідність посадам. От непокірну жінку, за вказівкою згори, і провалили. Тільки один голос був на її підтримку – академіка Новиченка. Рік вона була взагалі без роботи. З одного боку, Михайлину Хомівну оберігало від арешту її прізвище: ніби якось не з руки садити до в'язниці племінницю Коцюбинського тільки за те, що вона товаришує «не з тими» людьми… Хоч інших за подібне садили. Але й влаштуватись на якусь непомітну роботу вона не могла: з таким прізвищем не сховаєшся, вмить вирахують. Раптом запропонували працю у видавництві. Наскільки їй було відомо, допомогла комуністка з діаспори – Марія Скрипник. Вони товаришували у молодості. Дізнавшись про негаразди подруги, пані Марія, за допомогою компартії Канади, звернула увагу українського ЦК, що родичка Коцюбинського не має роботи. В ЦК, очевидно, вирішили, що справді нічого страшного не станеться, як вона десь працюватиме. Так Михайлина Хомівна і трудилася 18 років у видавництві «Вища школа» – редактором.

«Ще через одне тяжке випробування довелося пройти Коцюбинській у 1983 році. Вона доглядала овдовілого Бориса Антоненка-Давидовича, який запропонував їй узяти шлюб і перебратися до нього. Однак влада під різними приводами або скасовувала, або переносила дату реєстрації шлюбу, а зрештою визнала його недієздатним і віддала під опіку пасербиці. Сам же письменник дуже болісно переживав це і 9 травня 1984 року помер. Увесь цей час Коцюбинській присилали поштою брудні пасквілі, її "проробляли" на зборах трудового колективу, однак колектив мовчки співчував їй» (Ірина Рапп, Василь Овсієнко).

«Неблагонадійну» жінку не залишали в спокої. Було ще багато спроб звільнити її з роботи. «Фактично мене тримали на в'язничному режимі, – розповідала вона. – Наприклад, їду до Чернігова на вихідні, у понеділок запізнююсь на роботу всього на 20 хвилин, а з мене знімають прогресивку за квартал. Про якусь творчість – мови не було. Мене ніде не публікували. Безперестанно викликали на допити, влаштовували обшуки… Проте в ці роки все-таки було більше світлого, ніж темного. Мене оточувало багато гарних людей. Це було таке єднання людського духу!».

Попри переслідування, Михайлина Коцюбинська листувалася зі своїми заарештованими друзями. «Уявіть собі, – пригадувала, – у мене – день народження, і я отримую листівочку від Василя Стуса (мабуть, писав дружині і вклав листівку для мене): „Михасю, якщо в день народження ти побачиш, що до тебе схиляється небо, то знай, що це зробив я”. Або ще таке: „Скучив за тобою, як за Софією Київською”. Слова Василь міг знайти такі чудові… Сент-Екзюпері мав рацію, коли казав, що найбільша розкіш – це розкіш людського спілкування. Я вдячна долі за спілкування зі Стусом, Світличним, Сверстюком, художником Панасом Заливахою, Мирославом Мариновичем, Миколою Матусевичем, Валерієм Марченком… Взагалі, в усій тій історії з виключенням мене з партії, а згодом з інституту з усіма наступними поневіряннями я схильна вбачати моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, запропонований мені долею (до речі, далеко не найскладніший), витримавши який, я тим самим утвердилася як людина на землі».

Під час горбачовської «перебудови» Михайлині Хомівні запропонували повернутися на роботу в Інститут літератури – на посаду старшого наукового співробітника відділу рукописних фондів та текстології. У 1990-му вийшла друком її книжка «Етюди про поетику Шевченка», яку «зарізали» в 60-х роках. Вона уклала першу в Україні книгу Василя Стуса «Дорога болю». Згодом із його сином – Дмитром – підготувала багатотомне наукове видання спадщини Василя Стуса. «Стартовий капітал ми отримали з канадського інституту українських студій в Едмонтоні. Допоміг і Фонд Сороса. Державної допомоги немає ніякої… – говорила вона. – Чому так важлива ця робота? У перші роки незалежності було багато ейфорії навколо імені Василя Стуса. Нам же хотілося трішки дистанціюватися від політики. Передмову до першого тому видання я назвала просто: „Поет”. Бо Василь – передусім таки Поет, і його потрібно зараз деміфологізувати, показати, що це – Поет на рівні кращих досягнень сучасної світової поезії».

Значний резонанс викликали її книжки «Зафіксоване і нетлінне» (2001), двотомник «Мої обрії» (2004), «Книга споминів» (2006), «Історія, оркестрована на людські голоси» (2008), «Листи і люди: роздуми про епістолярну творчість» (2009). Багато праці доклала вона, опікуючись чотиритомником «Листів до Михайла Коцюбинського» – подвижницькою роботою родини видатного письменника, співробітників Чернігівського літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського та науковців Інституту літератури НАН України. В останні роки працювала як упорядник зібрання творів В’ячеслава Чорновола (видається з 2002-го).

Земний шлях Михайлини Коцюбинської завершився 7 січня 2011 р. – на 80-му році життя. Віруючі люди переконані, що на такі великі свята, як Різдво і Великдень, Господь забирає до себе душі праведників. У Чернігові урочисто відкрили її меморіальну дошку – в школі № 17, де навчалася юна Михайлина.

Вона була шляхетною й справедливою. Справжньою. Василь Стус прихиляв до неї небо. Мені дуже не вистачає Вас, Михайлино Хомівно!

Сергій Дзюба


QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.



Переглядів: 2078 | Додав: Maysheff | Рейтинг: 5.0/3 |
Всього коментарів: 0
Увійдіть:
avatar
Вітаю Вас Гість