21 липня минає 110 років від дня народження Олени Теліги – талановитої української поетеси й публіцистки, громадської діячки, полум’яної патріотки, розстріляної гестапівцями в Бабиному Яру в лютому 1942 року.

Народилася Олена Теліга (уроджена Шовгенова) у підмосковному Іллінському 21 липня 1906 року в родині відомого інженера-гідротехніка Івана Шовгенова.

Восени 1917 року родина переїхала в Україну, спочатку на рідну Слобожанщину, а з весни 1918 – до Києва. 1922 ріку стається великий поворот у долі Олени – еміграція. Вона разом з матір’ю і братом нелегально перейшла кордон і добирається до чеського міста Подєбради, де батько на той час уже працював в Українській сільськогосподарській академії.

Все життя Олени в еміграції було сповнене непереборним бажанням повернутися у вільну, незалежну Україну, до рідного Києва. На формування її світогляду майбутньої націоналістки вирішальний вплив справило оточення, в якому вона опинилася, зокрема, в період навчання на літературному відділі Українського педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі.

Безсумнівно, велику роль у тому, що з російськомовної панночки Лєночки Шовгенової постала визначна українська патріотка і поетеса Олена Теліга, відіграла зустріч з кубанським козаком і бандуристом, старшиною Армії УНР Михайлом Телігою. Вони одружилися 1 серпня 1926 року і чоловік став для Олени взірцем мужності і патріотизму. В одній з найкращих ліричних поезій «Вечірня пісня» поетеса говорить про готовність стояти завжди поруч нього:

Зложи на мої коліна

Каміння жорстоких днів

І срібло свого полину

Мені поклади до ніг.

Щоб легке, розкуте серце

Співало, як вільний птах,

Щоб ти, найміцніший, сперся,

Спочив на моїх устах.

Найвища місія жінки – вважала авторка – дарувати чоловікам свою ніжність, віру в їхню міць і цим підтримувати бойовий дух:

Ми ж ваша пристань – тиха і ясна.

Де кораблями – ваші збиті крила…

Не Лев, а Діва наш відвічний знак,

Не гнів, а ніжність наша вічна сила.

У своїй поезії Олена Теліга прагнула до з’єднання «найкращої жіночності з найкращою мужністю», бо вважала, що таке поєднання має бути характерним для української жінки.

Поетичний голос Олени Теліги у передачі небуденного жіночого єства віддзеркалює найтонші відтінки. Її лірична героїня – це багатогранна особистість, новий тип українки-аристократки духу, що органічно поєднує палку закоханість у життя та романтично-ніжну мрійливість із громадянською відвагою, відданістю боротьбі за народні інтереси.

Поетична спадщина Олени Теліги невелика, нараховує близько 40 віршів і приблизно 15 публіцистичних статей на актуальну національну проблематику. Євген Маланюк, який добре знав Олену Телігу, так писав про неї: «Вона вся, як істота, була якимсь протестом проти сірости, проти безбарвности, нудоти життя… Це була людина, яка хотіла радости, хотіла барвистости, повноти, і ще радости з усім королівським значенням цього слова».

Сплав ніжності і сталі – такою була Олена Теліга як у творчості, так і в житті. Рішуче відкидала й ортодоксальне трактування боротьби як тяжкої жертви, як обмеження людської повноцінності. Революційна Дія-Чин для неї були потребою і розуму, і душі:

Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби – спокійний і суворий.

Душі не плутай у горіння тіла.

Сховай свій біль. Стримай раптовий порив.

З нетерпінням чекала Олена того дня, коли зможе рушити на Київ. Прибувши до рідного міста в жовтні 1941 року очолила Спілку українських письменників, редагувала «Літаври» – літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово», писала публіцистичні статті, у яких закликала до єдності української нації у час великих випробувань.

У холоді й голоді під загрозою арешту Олена знаходила в собі сили з’являтись у Спілці усміхненою, елегантно вдягненою і вишукано зачесаною. Такою і була арештована в лютневий фатальний день. Олена перед стратою видряпала на стіні камери тризуб і «лист у вічність» – коротке повідомлення про свій близький кінець. Її розстріляли 21 лютого 1942 року в Бабиному Яру. Один з катів згадував, що «не бачив мужчини, який б так героїчно вмирав, як ця молода гарна жінка».

Вітрами й сонцем Бог мій шлях помітив,

Та там, де треба, я тверда й сувора;

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

У павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть – не зимне умирання.

Скромний християнський хрест на околиці Києва – свідчення нерозривності Слова і Чину. Сьогодні ж нам всім небайдужим українцям необхідно всіма своїми діями наближати ту мрію, заради якої жила і боролась Олена Теліга.

Марія Москаленко, завідуюча відділом

Чернігівського літературно-меморіального 

музею-заповідника М.М.Коцюбинського