Головна » 2012 » Травень » 16 » Відкрито виставку літератури, присвячену 90-річному ювілею відомого українського письменника Анатолія ДІМАРОВА
Відкрито виставку літератури, присвячену 90-річному ювілею відомого українського письменника Анатолія ДІМАРОВА
15:27
У Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.Коцюбинського відкрито виставку літератури, присвячену 90-річному ювілею відомого українського письменника Анатолія ДІМАРОВА, що називається «Правдивий літописець життя».
Анатолій Андрійович Дімаров народився 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи на Полтавщині. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії, учасник війни, має кілька поранень і контузій.

Батько Андронік Гарасюта. Коли родину розкуркулили, заради безпеки дітей батьки розлучилися. Його мати вказала що чоловік помер, змінила документи і дала дітям своє дівоче прізвище. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. У дитинстві пережив Голодомор. Після закінчення середньої школи юнаком був мобілізований до армії. Учасник війни, нагороджений орденами і медалями. Воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був командиром партизанського загону, має кілька поранень і контузій.
Ось що загадує Анатолій Дімаров про свою участь у війні. Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років - всіх, аби була нога–рука, а чи сліпий–глухий - не важливо - стали брати до війська. Нас «озброїли» - дали по півцеглини і - «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти — якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур — висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було - там сиділи смершівці з нацiленими нам у спину кулеметами... Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом на Харківщині десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту - мов заціпило. Вважаю, що після Голодомору це було друге зумисне винищення українського народу! Життя нашого солдата нічого не було варте. І коли Жукова запитали, як будемо переправлятися через Дніпро, плавзасобів же нема, він відповів: «По хохлам пройдьом!». Коли років п’ять тому я лежав у шпиталі й мені принесли медаль Жукова, я її пожбурив: цього гада не носитиму!

У 1949 р. Анатолій Дімаров видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950–1951 рр. навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди». Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. В 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) були доволі популярними.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії» — сільські, містечкові, міські. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978)— вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–1933 рр., масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974–1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик». В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем'я дерев'яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

Автор книжок романів: «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди», «Біль і гнів», «Сільські історії», «Містечкові історії»; повістей і оповідань «Вершини», «В тіні Сталіна», «Зблиски», «На коні й під конем», «Син капітана», «Зінське щеня», «На поруки», «Я теж людина. Сповідь стукача», «Самосуд», «Прожити й розповісти», «Мадюдя. Повість про загублену душу», «Максим та Маруся», «Печатка»; казок для дітей «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Блакитна дитина»; етюдів «Перепешіть мене в українця», «Галя дивиться „Багатих“…», «А дід Марко лаштує сандалети», «Мерзляк», «Хвиномен», «Василь возить сіно», «Дід Черепок косить пшеницю», «Хоронили Надю», «Цить, стара!».
Лауреат Шевченківської премії. Лауреат Чернігівської обласної премії ім. М.Коцюбинського (2007). За книжками «Ідол» i «Пострiли Уляни Кащук» знято художнi фiльми. Колекціонує каміння, з 1955 року, коли його заборонили друкувати, впродовж багатьох років працював у геологічних експедиціях, побував на Алтаї, Забайкаллі, Кавказі, Памірі, Тянь–Шані, Уралі.



QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.



Переглядів: 1639 | Додав: Maysheff | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
Увійдіть:
avatar
Вітаю Вас Гість