25 травня 1926 р. у Парижі більшовицьким агентом Самуїлом Шварцбадом був убитий Симон Петлюра, український державний, військовий та політичний діяч, голова Директорії УНР (1919-1920).

Ще задовго до злету Симона Петлюри видатний російський академік Ф. Корш написав про нього пророчі слова: «Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він – з породи вождів, з того тіста, що колись в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля».

Виступив організатором українських збройних сил у 1917 р., головний отаман військ УНР (1918). Безжально припинив спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917-го, січні 1918-го. Особисто керував штурмом заводу «Арсенал» (через що не встиг надати допомогу загонам під Крутами). Але при цьому не дозволив розстріляти групу захоплених в полон робітників, ставши між ними та кулеметом.

На чолі Директорії УНР 30 серпня 1919 р. звільнив Київ від більшовиків. Хоча наступного дня змушений був полишити місто під тиском Збройних Сил Півдня Росії (денікінців). Восени, у розпал протиріч між УНР та ЗУНР, гірко констатував: «Для мене тепер ясно, що галичане з їх симпатіями до Москви самі загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою».

У безнадійній ситуації уклав Варшавську угоду з Польщею, за що його багато критикували. Хоча варто оцінити глибину поступок протилежної сторони: поляки погоджувалися визнати УНР та відмовитися від намірів розширити територію до кордонів Речі Посполитої 1772 р. Ніколи раніше вони не йшли на подібні компроміси.

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (уряд у вигнанні). 

Радянський уряд у 1923 р. зажадав від польської влади видачі Симона Петлюри «як ворога народу». Він змушений був виїхати до Відня, Женеви, а потім оселився в Парижі. Москву непокоїло те, що гуртувалися еміграційні державницькі сили навколо Петлюри, а терміни «петлюрівець», «петлюрівщина» стали в радянській Україні синонімами незалежницького руху.

«Українська політична еміграція – це сіль в оці сучасним червоним окупантам України. Вони роблять все, щоб розкласти, перетягти на свій бік, знищити її – на це йдуть гроші, над цим працюють численні агенти», – писав Симон Петлюра, цілком усвідомлюючи справжній стан речей.

Сім куль більшовицького агента настигли Симона Петлюру 25 травня 1926-го о 14:12 у Латинському кварталі Парижа, біля книгарні на розі вулиці Расіна і бульвару Сен Мішель. Після першого пострілу Петлюра втратив рівновагу і опустився на коліно, а потім упав на тротуар. Ще шість пострілів Самуїл Шварцбад здійснив у лежачого, що призвели до смертельних ушкоджень внутрішніх органів.

Вбивцю почали бити перехожі, які стали свідками злочину, поліція затримала його о 14:15. Петлюру встигли доправити до найближчої лікарні «Шаріте», де він помер через 20 хвилин після пострілів.

Самуїл Шварбад мотивував свій вчинок помстою за єврейські погроми. Цей месидж широко використовували як радянська пропаганда, так і нинішня російська. Між тим ще в 1919-му, коли почастішали випадки єврейських погромів, Симон Петлюра видав наказ до українського населення і війська: «Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення, їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми, було поневолене і позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас, воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю. Тих же, що підбурюють нас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська і віддавати під суд, як зрадників вітчизни».

Суд присяжних виправдав вбивцю. Після чого Сергій Єфремов записав у щоденнику 27 жовтня 1927-го: «Чисту людину зробили погромником, а убійника – героєм… Вийшла, звісно, обурлива кривда, якої без сорому і здумати не можна, якої не зрозуміти ніколи людям, що знали і замордованого, і його діла».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

Фото: Симон Петлюра (1879-1926). Фото: holos.fm.