6 січня 1834 року в сім’ї священика на Поділлі народився хлопчик Степан. В майбутньому – міцний духом, талановитий український письменник Степан Руданський, чия Муза була спорідненою з українською ментальністю. Естетика його творів нерозривно пов’язана з народнопоетичною традицією українців. Творчий спадок Руданського високо оцінив Іван Франко. Він писав: «В Степані Руданському бачимо великий поетичний талант, обік Шевченка найвизначніший в українському письменстві ХІХ віку».

Початкову освіту Руданський здобув у дяка, а далі продовжив навчання у Шаргородському училищі та Подільській духовній семінарії. Батько прагнув, аби його син далі продовжив навчання у духовній семінарії. Та він не послухався і за своїм бажанням вступив до медико-хірургічної академії, у якій працювало багато відомих вчених, зокрема і С.П.Боткін, І.М.Сєченов. Цікаво, що викладачі цієї академії приділяли достатньо уваги вивченню не лише предметів медичного спрямування, а і української літератури та культури загалом. Приміром, діяв аматорський гурток студентів, що поставив драму Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Спілкування з однодумцями, які цікавилися українською культурою, допомогло Степану Руданському утвердити свої світоглядні позиції та повністю сформуватися як народному письменнику.

Почав друкувати написане Степан Руданський 1859 року. «Розбійник», «Розмай», «Упир» - у цих романтичних баладах  помітний вплив творів Тараса Шевченка та фольклору. Також з-під пера письменника виходила громадянська лірика, твори, в яких він засуджує кріпацтво.

1861 року Степан Руданський отримав направлення на роботу повітовим лікарем у Криму. Там, у Ялті, він пропрацював 12 років. 1869 року письменник став почесним мировим суддею Сімферопольсько-ялтинського мирового округу. Окрім письменницької діяльності та лікарської практики, Степан Руданський знаходив час для перекладів з античної літератури (Вергілій, Гомер).

В 1872 році на півострові спалахнула епідемія холери, з якою як лікар почав боротися Руданський. Через напружену роботу та ослаблення організму він сам захворів і помер 21 квітня 1873 року у Ялті. Поховали Степана Руданського на узгір’ї ялтинського масандрівського кладовища.

Творчості письменника властива національна нота, патріотизм, глибокий ліризм. Вважаємо, що Руданський є автором 36 (за іншими джерелами – 37) ліричних поезій. У них прослідковується національно-патріотична та особисто-любовна лінії.

У національно-патріотичній ліриці письменника, як і в його творах інших жанрів на перший план виходить мотив поневолення України. Аби показати її стан, автор вдається до великого числа алегорій. В особисто-любовній ліриці помітний мотив самотності. Тужливі, розпачливі настрої – не лише через зраджену любов («Повій, вітре, на Вкраїну», «Ти не моя», «Мене забудь» та ін.), а і через велику сварку з батьком, тугу за рідним краєм («До моїх дум», «Сиротина я безродний»).

«Повій, вітре, на Вкраїну» - це одна із найвідоміших поезій Степана Руданського. Надрукована вперше вона була за 5 років після написання – 12 січня 1861 року у дебютному випуску українського журналу «Основа». Ще через рік читачі змогли прочитати поезію в календарі «Львов’янин». Пізніше, коли Людмила Александрова поклала слова поезії на музику, вірш став піснею. Для голосу та фортепіано романс аранжував Владислав Заремба. Пісню «Повій, вітре, на Вкраїну» багато хто вважає народною. Ще чимало людей називають її світовим романсом із Поділля. Цю пісню свого часу виконували Борис Гмиря, Анатолій Солов’яненко, Костянтин Огнєвий, Іван Козловський та ін. Вірш Степана Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну» загалом перекладено на понад сотню мов світу.

У творчому доробку письменника є й чималі за об’ємом твори. Так, він є автором кількох поем – «Цар Соловей», «Мазепа, гетьман український», «Павло Полуботок», «Павло Апостол» та ін. Всі їх можна об’єднати у своєрідний цикл творів з наскрізною українською ідеєю.

Особливе місце в творчості Руданського належить його «приказкам». А їх налічується близько 200. Ці мініатюри прекрасно розкривають морально-етичний потенціал українського народу, його народну мудрість. Сміх Степана Руданського хоч і ущипливий, але разом із тим і делікатний. Він ніколи не насміхається над людиною, не принижує її гідності. Як об’єкт висміювання часто показано ненажерливість, заздрість, самовпевненість, хвалькуватість, хитрість тощо. Проте, в якій би іпостасі не поставав ліричний герой Руданського, він завжди залишається людиною, в генах якої закарбована історична пам’ять.

Марія Коробко, вчений секретар Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського