У багатодітній сім’ї прилучан Василя Григоровича і Єфросинії Семенівни Гришків 3 лютого 1918 року з’явилася на світ донечка Люба. Семен Герасимович Січкар, батько матері дівчинки, вчителював тоді в селах Хаєнки і Вільшани (Ічнянщина). Саме він пробудив у допитливій і чутливій до краси онуці пристрасть до поезії. Люба почала віршувати ще школяркою, з 10 років активно відвідувала літературну студію, друкувалася в газеті «Правда Прилуччини».

З ранніми віршами 17-літня Любов Гришко виступила на обласній нараді молодих літераторів у Чернігові 1935 року. Читала вона тоді поезії про квіти, природу, дівочі мрії, перше кохання. Здебільшого початківці писали у той час про колективізацію, індустріалізацію, ударництво. На цьому тлі вирізнялася талановита прилучанка, яку помітив і похвалив почесний гість зльоту Павло Григорович Тичина. Це окрилило молоду поетесу. Студентка Одеського водного інституту здобула фах інженера-кораблебудівника, працювала згодом на київському заводі.

Виходячи в широкий світ життя, дівчина брала з собою глибокі враження дитинства, щиру любов до людей і свого чудового краю. Про це говорить ліричний вірш «Криниця мого дитинства», що пізніше став популярною піснею.

Кринице мого дитинства, де цямрини дзвонять рано,

Кринице моїх світанків і перших дівочих мрій,

Ти кличеш мене додому, ти пахнеш мені катраном,

Моя дзвонкова кринице, дивися ж, не обмілій.

……………………………………………………..

Вертайте до неї знову крізь роки і сиві далі,

Несіть їй свою тривогу і сонце своїх надій,

Несіть їй синівну радість і вічні свої печалі,

Моя дзвонкова кринице, дивися ж, не обмілій.

Молода поетка готувала до друку свою першу збірку, але видати її не встигла через війну. ІІ світова війна принесла тяжкі випробування, глибоку рану в душі Любові Забашти. Після загибелі коханого Любов Василівна залишилася вдовою з малим синочком Ігорем.

У першій книжці Л.Забашти «Нові береги» переважала не тема війни, а тема відбудови, оспівування краси праці, героїзму, трудового подвигу.

Друга збірка – «Щоб мовчали гармати» (1952) - містила здебільшого вірші про боротьбу за мир в усьому світі, поетичні памфлети проти паліїв війни. Ранні збірки засвідчили, що Любові Забашті властивий не лише ліричний, а й епічний хист, що яскраво виявився у схильності до баладних віршів і сюжетних оповідок.

Високої поетичної якості набирають ліричний, епічний і публіцистичний струмені творчості літераторки в наступних збірках: «Дороги дружби» (1953), «Олекса Борканюк» (1954, з однойменною поемою), «Калиновий кетяг» (1956), «Квіт папороті» (1959), «Гніздо голубки» (1960), «Пісня і хліб» (1961). Тут були спроби дати свою поетичну інтерпретацію образів знаних діячів української культури О.Довженка, М.Рильського, В.Сосюри та ін., а найбільше – великого Кобзаря. Цикл віршів передував подальшій постійній розробці шевченківських мотивів.

«Літературно-меморіальному музею дарую цю книгу від усього серця» - такий напис має книга Любові Василівни «Вибране» (К.: 1958).

Збірка «Скрипка Страдіваріуса» (1964) прикметна тим, що в ній уперше була надрукована драматична поема про останні роки Тараса Шевченка «Тернова доля». Високонатхненний твір поєднує біографічну канву із узагальненою репрезентацією головних мотивів боротьби і творчості Кобзаря за допомогою сміливої імітації його поетичних візій.

Підсумком багатолітньої творчої праці стала книжка вибраного Любові Забашти «Ой, катране, катраночку» (1968). У ній справді подавалося краще з доробку поетеси.

Любов Василівна подарувала цю збірку з автографом у день святкування 40-річчя з часу заснування нашого культурного закладу – 12. ХІ.1974 р. На свято з’їхалося чимало цікавих гостей: літераторів, науковців, дослідників і популяризаторів творчості М.М.Коцюбинського не лише з України, а й зарубіжних.

На світлинах, зроблених тоді, бачимо нащадків класика Ірину та Юлія Коцюбинських, Яну Старкову з Чехословаччини.

Не будемо зупинятися на всіх поетичних збірках письменниці, хоча кожна з них знаменувала зростання таланту надзвичайно вимогливої до себе авторки. Її естетичне кредо яскраво звучить у наступному вірші:

Ні одного бездумного рядка,

Ні однієї мислі неживої,

Ні одного невистражданого слова

Не віддавай на строгий суд людей!

Дивись на читача, як на вершину,

Якої ти ще мусиш досягти,

Спиняй стихію думки і шукай

Слова, як зерна, гідні для посіву.

Будь щирою і не журись від того,

Що хтось у справжню щирість не повірить,

Знайдеться серце, що вбере слова,

Немов земля вбира дощу краплини.

Дехто з критиків стверджував, що талант Любові Забашти, головним чином, ліричний. Значне місце в її доробку посідає лірика інтимна, позначена жіночою ніжністю чуттів, глибиною переживання. Чимало з віршів Л.Забашти, покладені українськими композиторами на музику, стали популярними, практично народними піснями («Ой, вербиченько», «Червона рута», «Криниця мого дитинства», «Затрембітай мені, вівчарику, здалека», «Дівоча хустина», «Червоні маки», «Засихає в степу материнка», «Дніпровський вальс»). Ліриці Любові Забашти притаманне глибоке і сильне почуття. Драматизм почуття, злети й падіння його, щастя, розчарування і надія переплітаються в її поезії, як і в реальному житті, захоплюють читача своєю бурхливою силою емоцій.

Авторка цієї статті, з юних літ палка прихильниця інтимної лірики Любові Василівни Забашти, була щаслива бачити письменницю-землячку на ХХVІІ літературній суботі М.М.Коцюбинського у 1978 році. Тоді Л.Забашта подарувала музею низку рідкісних експонатів: рукописи, картини, публікації іноземними мовами.

Твори Любові Забашти перекладені багатьма європейськими мовами: англійською, сербохорватською, польською, чеською, румунською та ін. Ласло Балла, відомий письменник і журналіст, викладач Ужгородського університету, з 1967 р. був редактором обласної газети «Карпатське слово правди». Він перекладав ліричні поезії Любові Забашти угорською мовою. Маємо один із перекладів з його автографом у фондах нашого музею.

Однією з найприкметніших книжок, якими українські літератори відгукнулися на славний 1500-літній ювілей Києва, була «Київська гора» Любові Забашти (1982).

Низка поетично оброблених легендарних та історичних сюжетів з часів Київської русі допомагає читачеві поглянути на далеке минуле, розкрити багатство нашої давньої історії, відчути велич наших предків та їхніх справ. Збірка також містить повний текст драматичної поеми «Дівчина з легенди» про Марусю Чурай – поетично-легендарний символ пісенної снаги та патріотичних почуттів українського народу. Упродовж багатьох років постановка цього твору на сценах Тернопільського музично-драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка і Луцького драмтеатру йшла з великим успіхом.

Вибрана лірика відомої української поетеси, а також драматична поема «Роксолана» увійшли до книги Л.В.Забашти «Вибране» (1987). Соціальний драматизм віршів-спогадів про 20-і й 30-і роки ХХ ст. відображений у поезіях «Ми, малі, збирали колосочки» і «Знову, батьку, ідеш на село». Це не просто «антикуркульський» пафос, а трагічна правда про ті часи.

Любов Забашту більше знають як талановиту поетесу. Не менш цікавими є і її прозові твори, романи і повісті («Крила Арсена Дороша», «Спалення Мадонни», «Будинок мого дитинства» та ін).

Роман-хроніка Л.Забашти «Крилаті мої кораблі» (1983) розповідає про життя своєрідного і цікавого творчого колективу – великого конструкторського бюро на одному із дніпровських суднобудівних заводів. У центрі оповіді – доля талановитого інженера, недавнього фронтовика Платона Дубчака, творця швидкісних суден на підводних крилах. Боротьба за високі ідеали, чесність, моральна чистота людських стосунків – це ті проблеми, що ставить авторка роману. Прототипи образів героїв роману -  загиблий на фронті ІІ світової війни чоловік письменниці Валентин Забашта, її співробітники та інститутські викладачі.

Багато творів письменниця присвятила дітям: збірки віршів «Паляниця білолиця» (1963), «Коли я виросту» (1975), «Пісня зеленого лісу» (1983), «Сівачі» (1984), повість «Будинок мого дитинства» (1983) та ін. Дитяча лірика Забашти відзначається яскравою образністю і фольклорними мотивами.

Поетичний світ Любові Василівни Забашти зігріває своїм теплом серця її читачів, промовляє до совісті і патріотичних почуттів українців. Світла, чиста людина глибокої, чуйної і мудрої душі живе з нами, надихає сьогодні на стійкість у боротьбі за волю і незалежність України.

Сповідь

Народжена від тебе, Україно,

В найтяжчий час, у час твоїх болінь,

Я пам’ятаю: я твоя дитина

І паросток прийдешніх поколінь.

Візьму твій туск в свої малі долоні,

А словом навіть мертвих воскрешу.

Чи зможу я? Новітні крешуть коні,

Чи я про вас хоч вірші напишу.

О скільки тих римованих сторінок,

Де слово витікає, мов пісок.

О Україно, мамо Україно,

Чи мій тобі потрібний голосок?

Але ж для чого я тоді з колиски

Твою пізнала мову і слова?

О скільки їх, байдужих, біля миски,

Від рим аж дурманіє голова!

А ти мені на серці, ніби рана,

З тяжким минулим, з сонячним вінцем,

То процвітеш незв’яленим катраном,

То в пожарищі тлієш ялівцем.

Мій отчий дім

Мій отчий дім, де всі стежки мої

Веселками ясними перевиті,

Де у садах співають солов’ї,

Де шлях в світи проліг в високім житі.

Мій отчий дім, ти дав усе мені,

Моя маленька біла моя хата

Ввійшла у серце співом голосним

І словом тим, яке дарує мати.

Мій отчий дім, не перебудь в мені

Пристанищем дитинства тимчасовим,

Даруй мені легенди і пісні

І мамине, до болю рідне слово.

Ти клич мене до себе й вибухай

Своєю найсвятішою любов’ю.

Ми захистить готові рідний край

Усім життям, а коли треба – кров’ю.

Заповітне слово

Пригорнись до мене, слово,

Коли щира ллється мова,

Коли думка, як зірниця,

Хоче людям прислужиться.

Відвернись від мене, слово,

Коли думка, як полова,

Вітер дуне – і розвіє,

Зерна правди не посіє.

Пригорнись до мене, слово,

Коли ти впадеш грозово,

І чиїсь запалиш груди,

І підеш гулять між люди.

Будь кресалом і оралом,

Будь і сповіддю, й клятьбою,

Й просто – долею людською.

Є щось святе в словах…

Є щось святе в словах: «Мій рідний край».

Для мене – це матусі пісня ніжна,

І рідний сад від квіту білосніжний,

І той калиновий у тихім лузі гай.

Для мене – це твої стежки й мої,

В містах і селах схожені любовно,

Й пісень людських прозорі ручаї,

Усе, що серцю рідне невимовно.

Його історія… В ній стільки гіркоти!

І тим рідніш мені ти, краю рідний,

Що вже назад поламані мости

І день встає, як райдуга погідний.

Ні одного бездумного рядка

Ні одного бездумного рядка,

Ні однієї мислі неживої,

Ні одного невистражданого слова

Не віддавай на строгий суд людей!

Дивись на читача, як на вершину,

Якої ти ще мусиш досягти,

Спиняй стихію думки і шукай

Слова, як зерна, гідні для посіву.

Будь щирою і не журись від того,

Що хтось у справжню щирість не повірить,

Знайдеться серце, що вбере слова,

Немов земля вбира дощу краплини.

Тетяна Кузнєцова, завідуюча відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського