14 травня 1938 року в місті Глухові народився відомий поет, прозаїк, журналіст, літературознавець Станіслав Панасович Реп’ях. Закінчивши філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту, влітку 1961 року він переїхав до Чернігова, де працював у редакціях газет «Комсомолець Чернігівщини», «Деснянська правда, «Чернігівський вісник» та на обласному радіо, керував обласним літоб’єднанням.

1965 року у видавництві «Молодь» вийшла перша поетична збірка С.Реп’яха «Твоїм іменем». У березні 1970-го його було прийнято до Спілки письменників України.

Із грудня 1976 року майже три з половиною десятиліття Станіслав Панасович незмінно очолював Чернігівську обласну організацію Національної спілки письменників України. Він мав дивовижну здатність приваблювати до себе творчу молодь і по-батьківськи підтримував її.

Станіслав Реп’ях любив людей, і з цієї любові виростала сонячна й людяна поезія, народжувалися натхненні пісні. Він плідно виступав у багатьох жанрах, видав понад сорок збірок поезій, нарисів, краєзнавчих творів, художніх перекладів.

Перу Станіслава Реп’яха належать поетичні збірки «Твоїм іменем», «Барви», «Листя», «Многокутник», «Творці добра», «Синівське», «Вербна дорога», «Добриня»,  «Чиїсь голоси у мені», документальні повісті, серія книжок «Портрети земляків». На його вірші написано близько 100 пісень.

Станіслав Панасович – лауреат багатьох літературних і журналістських премій: імені Г.Сковороди, В.Сосюри, міжнародної премії «Тріумф» та інших.

За активну популяризацію української літератури 1992 року Станіслав Реп’ях удостоєний звання лауреата Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського.

Пропонуємо увазі шанувальників українського слова поезію С.Реп’яха із його збірки «Добриня», присвячену Михайлові Коцюбинському:

У музеї Сонцелюба

Як сонце є,

Як є високий стяг,

Вогнем котрого крушиш чорну скруху, -

Так є на світі і святі місця,

Колодязі снаги людського духу.

Усе єство, все до найтонших жил,

Тече сюди, під музику смереки,

Де сонцелюб, провісник правди жив…

Й таким близьким здається день далекий.

…Ішли дощі. І досі дрож пройма…

Цвіт яблуні ряхтить перед очима…

Сльоза сповза по віях крадькома:

Тут вся моя окрадена Вітчизна.

Тут зерна дум,

Пагіння поривань

Назустріч довгожданій правді сущій,

Хурделиця Маланчиних страждань

І світла віра сонячного Гущі.

І блиск очей зловісного Хоми,

Що вороння на землю накликає…

Коли?

Коли ми будемо людьми?

Зболіле серце плаче од відчаю…

Мене любов

У двір оцей веде…

Щедроття яблунь,

Квітів буйна повінь

Виповнюють мій многотрудний день,

Що сподіваннями по вінця повен.

1970.