Головна » 2019 » Березень » 18 » Співець трагічної епохи: до 115-річчя з дня народження Марка Вороного (18.03.1904-3.11.1937)
Співець трагічної епохи: до 115-річчя з дня народження Марка Вороного (18.03.1904-3.11.1937)
11:05

Друкуючи добірку сонетів Марка Вороного у №6 за 1926 рік, львівський журнал «Світло» відзначав: «Молодий поет-неоромантик, співець трагічності нашої епохи. У його віршах відчувається невичерпна потенціальна сила, що шукає свого виходу. Серед сучасних поетів радянської України його талант помітно визначається глибшим змістом і досконалою формою».

Як стверджує Микола Шудря, Марко Вороний народився «на перетині двох поетичних дерев: діда з материнського боку – поета Миколи Вербицького (за псевдонімом – Антіоха) й батька – поета Миколи Вороного…

Поет Антіох уже виховав під час викладання в школі двох видатних людей – чарівницю української сцени Марію Заньковецьку і класика російської прози Леоніда Андрєєва» («Зона», № 14, 1999, стор. 71).

Віра Вербицька і Микола Вороний познайомилися 1903 р. у Києві на зʼїзді «громадівців». Деякий час після одруження молода родина жила в Одесі. Завдяки зусиллям Михайла Коцюбинського, з яким Вороний листувався ще з 1896 року, останньому вдалося влаштуватися на посаду помічника керівника відділу поточної сільськогосподарської статистики Чернігівського статистичного бюро. Цим відділом завідував М.М.Коцюбинський.

Микола Кіндратович з Вірою Миколаївною переїздять до Чернігова і оселяються у будинку Вербицьких на Лісковиці. Тут 18 березня 1904 року в них народжується син.

Михайло Михайлович Коцюбинський хрестить хлопчика у Катерининській церкві 25 квітня (старого стилю) 1904 р. Про цю памʼятну подію нагадує напис, витиснений на папці альбома «Из украинской Старины», що зберігається в колекції Чернігівського музею письменника: «М.К.Таткові від хрещеника Марка».

Родинне щастя Миколи та Віри Вороних, на жаль, не було тривалим. Після розлучення батьків Марка виховували мати і дядько Федір Миколайович Вербицький. У вірші «Привітання» (Синові на іменини) 1905 р. Микола Вороний написав:

«… Більше розуму та хисту,

Талану без краю;

Мати душу добру, чисту,

Вдачу чесну, кременисту –

Ось чого бажаю.

 

Серце тішити красою,

В ній шукати раю,

Впитись творчістю святою,

Науковою метою –

Ось чого бажаю.

 

Правду завжди боронити

Чесно, по звичаю.

Серцем всім її любити

І для неї вік прожити –

Ось чого бажаю…»

 

Навчаючись у Чернігівській гімназії, Марко відвідував молодіжний гурток словесності, а в 1919 році – «літературні середи» Михайла Івановича Жука, спілкувався з Ладею Могилянською, Дмитром Тасем, Ігорем Юрковим.

Поезія була найбільшим покликанням талановитого юнака. Від 1925 року молодий поет друкувався у львівських журналах під псевдонімом Антіох, а з 1926 – під своїм імʼям у часописах «Червоний шлях», «Глобус», «Життя й революція».

Після повернення батька з еміграції Марко Вороний живе з ним у Харкові, потім у Києві, де навчається в музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка на факультеті режисури та Київському інституті народної освіти. Марко Вороний – автор виданих у Києві 5 книжечок віршів, казочок і віршованих оповідань для дітей: «Червоні краватки», «Будівники», «Коники», «Носоріг», «Ставок» (1930). Три з них вийшли одночасно у російських перекладах.

Поетична збірка  Марка Вороного «Форвард» (1932) значною мірою визначила подальшу долю автора.

Вірші молодого поета подобалися його сучасникам, а деякі з них, покладені на музику, ввійшли до радянської «класики», та імʼя справжнього автора було викреслене з літератури. Офіційна критика не лише не прийняла збірку «Форвард», а й почала цькувати Марка Вороного. Микола Шеремет у статті «Створимо бойову більшовицьку лірику» («Літературна газета», 23 березня 1932 р.) назвав М.Вороного «типово буржуазним поетом, для якого класова боротьба не що інше, як гра в футбол».

Створена в країні атмосфера нетерпимості, підозрілості, ворожнечі відбилась на літературному процесі. Частина передової української інтелігенції, намагаючись уникнути репресій, виїжджає з України. Майже рік (1933-1934) Марко Вороний працює в Москві в редакції журналу «Наши достижения», пізніше у харківській газеті «Комсомолець України». Восени 1934 р. він повідомляє матері: «У мене удача – мене прийняли в Спілку письменників, а в батька неприємності. Його справа розглядається повторно».

24 лютого 1935 р. «Літературна газета» публікує нову розгромну статтю-відгук Павла Усенка на збірку Марка Вороного «Форвард». Завершував статтю політичний висновок, що книжка служить класовому ворогові Радянського Союзу і його народу.

Незабаром М.Вороний був заарештований у Києві органами НКВС, звинувачений у належності до контрреволюційної націоналістичної групи, що готувала повалення радянської влади в Україні. Понад 10 місяців Марко Миколайович провів у Лукʼянівській тюрмі. На закритому засіданні військового трибуналу Київського військового округу 1-4 лютого 1936 року Марка Вороного було засуджено на 8 років виправно-трудових таборів. Спочатку це був табір у м. Кемі на березі Білого моря, далі – Соловки.

Листи Марка Вороного до матері трагічного періоду 1936-1937 рр. уважно вивчав чернігівський журналіст Владислав Савенок і публікував у місцевій пресі матеріали своїх досліджень.

Зокрема, у його статті «І заслали поета на Соловки» («Комсомольський гарт», № 36 від 3 вересня 1988 р.) подаються уривки з листів, у яких Марко згадує близьких, улюблені місця дитинства: Лісковицю, озеро Млиновище, могутні осокори біля дідового будинку. Звістки від батька, дядька Федора , сподівання на побачення з матірʼю допомагали триматися в неволі.

Наприкінці квітня 1937 року в таборі відбулося «підсилення режиму»: заборонили побачення з рідними, закрили бібліотеку і читальню, а багатьох вʼязнів перевели з табору до новозбудованої тюрми.

В останньому листі до матері 19 вересня 1937 року Марко пише: «Рідненька! Пришли фотокарточки, а також присилай мені час від часу українську і російську літературну газету (бандероллю), присилай і чернігівського «Більшовика», але тільки цікаві номери.

Всі твої листи і листи дядька Федора, і батька я зберігаю. Завів я також і альбом для фотокарток, але, на жаль, карток у мене дуже мало, а так хочеться всі ваші обличчя бачити…

Міцно, міцно цілую рідненьку, золоту матусю!

Марко».

На груповому фото родини Антіох-Вербицьких стоять: третя праворуч – Віра Миколаївна, четвертий праворуч – Марко Миколайович.

Мати ще багато років чекала на повернення сина, не знаючи, що він давно загинув. Постановою особливої трійки при Управлінні НКВС у Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року Марко Миколайович Вороний був засуджений до розстрілу і вирок було виконано 3 листопада того ж року.

Лише 1958 року Марко Миколайович був посмертно реабілітований і відновлений у правах членів Спілки радянських письменників, а його родині було виплачено грошову допомогу.

Сучасний читач мало знайомий з творчістю Марка Вороного. Відомо, що поет планував видати збірку сонетів. Його філософська лірика, особливо на релігійні теми, вражає глибиною і прозірливістю. Кращі поезії цієї тематики («Молитва», «Церква», «Янголи», «Різдвяна елегія», «Отчизна») увійшли до «Хрестоматії  української релігійної літератури» (Мюнхен; Лондон, 1988).

Низка віршів Марка Вороного, що засвідчують високу художню культуру поетичного мовлення автора і дають його спробу осмислення історичної долі України, доповнить уявлення шанувальників Слова про творчість нашого земляка. 

Тетяна Кузнєцова, завідувач відділу Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського  М.Коцюбинського

 

    Церкви і янголи

тобі, Тату,

як привіт з України

І

У завивалі тихих вечорів

Співає – думає церков барокко, -

І обсипається потужний спів

В зорі вечірньої огненний спокій.

 

Господен шлях – спустошені поля.

Проходить іноді Господь полями.

Спадає лист… Господь глядить здаля

На тліючі в спаданні плями,

 

На цвинтар білий, на хрестів юрбу,

На зграї гайвороння в мутнім небі.

- І тихо так одходить за вербу,

За обрій, за його багряний гребінь.

 

ІІ

Мутніють досвітки над гаєм;

У сірих обріях поля.

І знов дороги умирають

В сухих рудавних коліях.

 

І знов іде широким колом

Дзвіниця синя з-за верби,

А там ген-ген на видноколі,

- Село й спустошені горби.

 

Тріпоче вітер бубонцями,

Зростають рідні пустирі.

А понад ними пастухами

Ідуть два янголи вгорі.

 

Вони, як велетні повстали,

Мов по воді полями йдуть,

І бачиш ти, рожеві далі

Юрбою янголів цвітуть.

ІІІ

Під вечоровим розсипом огнів

Зростають чорними садами ночі,

І от розбуджений пташиний спів

Пітьму важку срібляним током точить.

 

Ах, це країна попелу й пожежі!

Непевні в ній будівлі деревʼяні –

Хвіст лисячий огня не вбережеш,

Коли він чоловічий зріст дістане.

 

- Дзвіниця деревʼяна загуде:

Жаліється і бовкає над силу,

Мов за тріским огнем, на неї йде,

Змежаючи безмежність – всесвіт цілий.

 

І от побачив зір паламаря,

- Там, де у тьму зникає шпиль дзвіниці,

Мов янголи над зводом вівтаря

Знялись в тривожній ореолі птиці.

 

І він глядів у миготіння крил,

І бачив – тихо янголи кружляють,

А проміж них промінить твердий шпиль

Над обступаючими ніч полями.

22 січня 1925 р.

 

Різдвяна елегія

Бʼє за вікном копитом кінь. Туман

Гойдається і лине в ніч різдвяну.

Мороз синіє… І святий пеан

Гудуть осніжені соборні бані.

 

Гуде Різдво: лунають колядки,

В гудінні сяє вулик небозводу…

Тобі привітний рух дівочої руки,

А коням пити свіжу, зимну воду.

 

Ти як вощина – догориш, спливеш, -

Лишиться спокій і холодний розум

І будеш ти один собі без меж

Вести рахунок слотам і морозам.

 

І вийдеш ти під ялинковий спів,

Ще раз поглянеш на зимові зорі:

Незмінне сяйво зоряних огнів,

Незмінне сяйво і свічок в соборі.

 

Отчизна

Моя отчизно! Знаю я, тобі

Судилась крізь війну в віках дорога.

Ти Бога бачила, такого Бога,

Що віти опустилися в журбі.

 

Ще колії татарської гарби

Лишилися і з полумʼя грізного

Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,

Поглянь, горить на степовім горбі.

 

Так, од могил земля наша горбата…

О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!

На переможцях скрізь печать проклята.

 

Он на бурхливім небі знак страшний.

То крові з хмар напухнув хрест гігантський:

Не вийти з бід країні цій селянській.

 

Слово

Настали ночі темні і глибокі,

і в тиші вогкій туляться сади.

Спадають німо в течію води

і листя, і зірки мільйони років.

 

Куди у тьмі не йди, не чутно кроків,

в таємній тиші губляться сліди..

А десь над вами, села й городи,

підводиться Господень зір стоокий.

 

Так ми життя хвилинне проживем,

калейдоскоп одвічних наших тем

розібʼється об чорну тайну ночі.

 

Одно лишає нам хаос розлук:

в широкій ніжності відкриті очі

І Слово, роджене з блаженних мук.

 

Візія

Я раз лежав. Спокійна течія

Несла вгорі золотосяйні хмари…

Коли здалось – мов у глухім ударі,

Блакить розкрилась і стряслась земля!

 

Як божевільна, мрія палія,

Палала сфера. Огняні примари

Розходились і сходились у пари…

І в спеці шкіра тріскалась моя.

 

І я побачив: неслась земна куля

Серед пекельного того розгулля

У хорі незчисленному планет.

 

Зотліло все в страшнім огні свободи:

Гляділо сонце лиш в холодні води

І диски місяців, як мідь монет.




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 1573 | Додав: marije4ka07 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість