Опанас Васильович Маркович належить до числа тих Великих українських патріотів, що самовіддано працювали на ниві рідної культури і за життя не були обігріті промінням заслуженої слави. Наближається 200-а річниця від дня народження талановитого фольклориста, етнографа, музиканта, літератора і громадського діяча.

Опанас Маркович народився 8 лютого 1822 року в селі Кулажинцях Пирятинського повіту Полтавської області. Він був шостим сином начальника канцелярії військового міністра Василя Івановича Марковича, який походив із давнього козацько-старшинського роду. У своєму маєтку любитель народної пісні та музики тримав хор та оркестр із кріпаків. Мати Опанаса, Олена Леонтіївна Керстен, високоосвічена, естетично обдарована жінка майстерно грала на фортепіано. Рано помітивши в сина здібності до музики, вона заохочувала його до збору українських народних пісень, які той чув на вечорницях і під час спілкування з однолітками – сільськими дітьми. Олена Леонтіївна робила музичний супровід до записаних пісень, а потім вони удвох із Опанасом виконували їх перед гостями.

З родинного села юний Маркович виніс перші враження про красу народної поезії. Вивчення і популяризація фольклору стали для нього не просто хобі, а головною справою всього життя.

Закінчивши Пирятинське 4-класне міське училище, Опанас навчався у Київській гімназії при Університеті св. Володимира. Викладачами працювали в ній професори університету. Великий вплив на формування світогляду хлопця мав професор Іван Краськовський, пристрасний любитель української усної народної творчості. За його порадою О.Маркович почав записувати народні казки, перекази, пісні, прислів’я та приказки, поділяючи їх за тематикою та змістом. Після закінчення гімназії Маркович продовжує освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету, систематично збирає фольклор, уважно вивчає живу мову народу, справедливо вважаючи, що вона має величезне значення в духовному розвитку українців. «Коли я записую, - говорив Маркович друзям, - я завжди маю на увазі людей, яким мої рядки принесуть задоволення і захоплення… Коли говорю про сироту матір нашу і плачу з ким за нею, завжди пам’ятаю, що мої сльози, що моя розмова – високі і благородні».

Студент цікавився ще не вивченими питаннями народного побуту, написав статтю «О гадании в Малороссии 24 и 30 ноября», опубліковану в «Киевских губернских ведомостях» 1845 р. У центрі уваги фольклориста в 1840-і рр були легенди, оповідання героїко-історичного, апокрифічного характеру, а особливо прислів’я і приказки. Частину зібраних матеріалів Маркович надіслав Кулішеві, який мав упорядкувати збірник народних пісень.

За участь у Кирило-Мефодіївському братстві та за знайдену під час обшуку поему Т.Шевченка «І мертвим, і живим…» 1847 р. Маркович був заарештований і засланий під нагляд поліції до російської глибинки в м. Орел, де він служив помічником управителя канцелярії губернатора. Через 3 роки Марковичу, нарешті, було дозволено «…иметь свободное жительство в местах, полезных для здоровья, но с продолжением однако же учрежденного за ним секретного надзора».

В Орлі відбулася доленосна зустріч Опанаса Марковича з фатальною жінкою Марією Вілінською. Побралися вони, коли їй було 18 років, а йому – 29. Маркович поділився із дружиною знаннями, дбайливо виплекав її талант, вдихнув у неї українську душу, прилучив до збирання фольклору і літературної справи, що вивела Марка Вовчка на європейську дорогу слави, а сам залишився при цьому скромним збирачем українських духовних скарбів.

Повернувшись із Росії на батьківщину, Опанас Васильович у грудні 1851 р займає посаду коректора «Черниговских губернских ведомостей», фактично виконуючи обов’язки редактора неофіційної частини газети. У ній публікує байки Л.Глібова, історичні, фольклорні, етнографічні праці О.Шишацького-Ілліча, статті О.Лазаревського, О.Тищинського. Там же були вміщені без підпису народознавчі матеріали самого Марковича «Местный вариант исторической песни о Нечае, брацлавском полковнике Богдана Хмельницкого», «Местные слова и выражения. Сообщение из Остерского уезда» та ін. До збірника Амвросія Метлинського «Народные южнорусские песни» О.Маркович особисто дав понад 30 пісень, записаних у Переяславському, Остерському, Чернігівському та ін. повітах, а також залучив до участі у виданні свою дружину.

У Чернігові Марковичі жили до 1853 року, потім переїхали до Києва. Марія Загірня писала про цей період життя Опанаса Марковича в біографічній замітці про нього, виданій редакцією «Земского Сборника Черниговской губернии» 1896 р: «…с 29 марта 1893 г. он был назначен в палату государственных имуществ в Киев бухгалтером по продовольственной части, а 30 сентября того же года стряпчим. Ему поручено было в Крымскую кампанию сформировать в Киевской губернии валовую полубригаду и конную роту подвижного магазина действующих войск. В апреле 1854 г. он получил Высочайшую благодарность за быстрое и успешное выполнение этого поручения».

В Києві та приміських селах Борщагівці, Броварах та ін., Качанівці на Чернігівщині, куди Марковичів запросив В.Тарновський з метою зробити статистичний опис маєтку, Опанас Васильович віднаходить самобутні зразки українського фольклору.

У серпні 1855 р., відчувши поклик до педагогічної діяльності, Маркович влаштовується вчителем географії у Немирівській гімназії на Вінниччині. Коли гімназисти задумали поставити з благодійною метою п’єсу І.Котляревського «Наталка Полтавка», Опанас Маркович сповна розкрився як талановитий театральний діяч, режисер, аранжувальник народних мелодій, диригент. Сам він мав чудовий баритон, прекрасно грав на кількох музичних інструментах. На театр Маркович покладав великі надії як на одну з форм популяризації народнопоетичної творчості. Оскільки партитури до постановки немирівські аматори не мали, Опанас Васильович з допомогою дружини на основі народних мелодій склав мотиви аж до 18 пісень «Наталки Полтавки», а капельмейстер Іоган Ляндвер під його керівництвом склав партитуру для всього оркестру з 14 інструментів і увертюру. Глядачі були у захваті від спектаклю, який на прохання театралів повторювали неодноразово.

Через кілька років, повернувшись на Чернігівщину, Маркович поставив «Наталку Полтавку» за своєю партитурою аматорськими силами у Чернігові та Новгороді-Сіверському, де працював мировим посередником і акцизним чиновником.

Грандіозний успіх п’єси Котляревського у виконанні чернігівського «Товариства, кохаючого рідну мову», відзначив у березні 1862 р. журнал «Основа». Креативні постановки Опанаса Марковича залишили глибокі враження у пам’яті наших земляків різного віку. Один із засновників української громади у Чернігові Олександр Тищинський писав: «Багацько бачив я спектаклів, бачив і трупу Кропивницького, але не бачив нічого подібного до тих спектаклів, які споруджав Опанас Васильович. Та й сили були добірні».

Відомий громадський діяч Ілля Шраг згадував через багато літ: «Ще в гімназії, коли я був у 3-му класі, на мене велике враження зробила «Наталка Полтавка», яку було надзвичайно добре виставлено… Під впливом «Наталки Полтавки» я і деякі з товаришів захопилися українством».

Про виховання свідомих українських патріотів, безкорисливу матеріальну допомогу Опанаса Васильовича в 1860-х роках усім, хто опинявся в скрутних життєвих обставинах, особливо юнакам, виключеним із гімназій і семінарій, писав його племінник Дмитро Маркович у виданні редакції журналу «Киевская старина» 1893 р. «Заметки и воспоминания об Афанасие Васильевиче Марковиче», що зберігаються у меморіальній бібліотеці М.М.Коцюбинського: «Приезд дядьки в Новгород-Северск произвел целую революцию в обществе и в гимназии. Пение мужицких песен вошло в моду: идеализация крестьянства в пьесах малорусских заставила обратить внимание на него, взглянуть человеческим оком, прежде – по обычаю, теперь – сознательно пелись украинские песни и записывались; слушали пение крестьян, от них не невольно, как прежде, а сознательно заучивались эти песни; костюм народный вошел в моду, даже альбомы у барышень наполнялись не «черной шалью», а стихами Шевченко…

Во время прогулок дядька Панаса он всегда был окружен несколькими гимназистами старших классов. Что он им говорил (а он говорил много), скажут сами гимназисты: их имена появляются под солидными работами в журнале «Киевская старина», я же пишу только, что сам лично помню. Он, дядько, несомненно внес живую струю в захолустье; ему, думаю, обязаны многие первыми проявлениями национального сознания….»

Ще один раритет із бібліотеки Михайла Коцюбинського – «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірник О.В.Марковича і других. Спорудив М.Номис, СПб, 1864».

Маркович зафіксував десятки тисяч пісень, легенд, повір’їв, казок. Особливою його пристрастю були приказки і прислів’я, яких назбирав понад 50 тисяч. На жаль, з ряду причин, цей скарб він не зміг опублікувати самостійно. Вважаючи свій збірник прислів’їв і приказок, що був готовий до друку вже 1858 року хоч не в достатній мірі закінченим і повним, але достойним початком важливої справи в українській фольклористиці, Маркович мріяв про завершення задуманого, вболіваючи, «щоб думки і праця не пропали без сліду, та щоб інші люде, що вдатнійші і щасливіші за мене, вели далі те, що я почну». Незважаючи на те, що збірник О.Марковича не побачив світу, все ж переважна більшість його матеріалів увійшла у видання Номиса, яке займає почесне місце не лише в українській, але й у загальнослов’янській фольклористиці.

За 45 років передчасно обірваного тяжкою хворобою життя Опанас Маркович встиг немало зробити багато для національної культури, збереження української духовної спадщини. Оцінюючи заслуги Опанаса Васильовича Марковича перед Україною, журнал «Киевская старина» писав: «Пішла з життя благородна талановита людина, сіяч добра, краси й науки». Чернігівці із вдячністю згадують подвижницьку працю земляка, проходячи вулицею, названою ім’ям Опанаса Марковича, вклоняються його світлій пам’яті біля скромного надгробка на Болдиній горі.

Тетяна Кузнєцова, зав.відділу музею-заповідника  М.М.Коцюбинського