Ця публікація і виставка у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.М.Коцюбинського присвячуються світлій памʼяті відомого українського літератора і педагога Дмитра Куровського (4.10.1922-16.08.1988).

Сьогодні минає 95 років з дня його народження. Мені пощастило бути серед тих, що знали Дмитра Мусійовича. У 1960-і-1970-і роки він і мій батько Сікач Олексій Миколайович викладали українську мову і літературу в Чернігівських школах № 13 і № 14. Зустрічались колеги і однодумці не лише на офіційних заходах (серпневі наради вчителів, методичні обʼєднання, відкриті уроки), а й спілкувалися у нас вдома. Двох хліборобських синів єднали щира любов до поліської землі, сільських людей, відданість нелегкій педагогічній праці. Обидва шанували і плекали рідну мову, а своїх учнів і дітей виховували свідомими українцями.

Батько схилявся перед поетичним талантом Дмитра Мусійовича, любив слухати його вірші.

Будь собою!

Коли ти вперше світ уздрів

Під українською копою

І материнський ніжний спів

Почув тоді ж над головою;

Природи й слова красоти

Набрав, як сонця, повні груди, -

То хто ти є?

Вкраїнець ти!

Тож будь ним завжди.

Будь ним всюди!

1959 р.

Мені дуже подобалися тоді поезії Дмитра Куровського про дітей і природу. З донькою Дмитра Мусійовича Оленою ми вчилися у школі № 1, а згодом – на факультеті англійської мови Ніжинського педінститут імені Миколи Гоголя. Цей навчальний заклад був улюбленою alma mater і для Дмитра Куровського.

Науки храм високий

Хвала тобі, науки храм високий!

Тебе народ поставив на землі,

Щоб ти робив з його синів пророків.

Творців добра і правди вчителів.

Перед майбутнім бути у одвіті

Тобі не сором за свої діла.

Що ми тепер найрозумніші в світі –

За те й тобі, о батьку наш, хвала!

Колись і ми студентську мить ловили.

Перо жар-птиці сяяло і нам.

Старезних лип шумлять пахучі крила,

Ще й озеречка грає чистина.

Глибінь буття не можна осягнути,

В душі людській – ані підлог, ні стель.

Пливи без меж, наш рідний інституте!

Пливи, пливи, наш білий корабель!

1970 р.

Памʼятаю, як Дмитро Мусійович подарував музеєві Михайла Коцюбинського цілу низку своїх книг: «Путівчик», «Польова сторожка», «Ранок-румʼянок», «Вий, бабо, кучері», «Срібний дощ», «Біла гречка гуде» та інші. Восени 1983 року була відкрита сучасна літературна експозиція, окремий зал якої знайомив екскурсантів з найкращими творчими здобутками письменників Чернігівщини.

У кінолекційному залі музею неодноразово влаштовувались літературно-музичні вечори і виставки до ювілеїв Дмитра Мусійовича Куровського. Рідні, друзі, колеги, учні, шанувальники таланту майстра поезії і прози, літератори і музиканти, що мали щастя знати його особисто, брали участь у вшануванні памʼяті одного з найяскравіших письменників нашого краю.

Виставка «Творить у світлім забутті – найвище благо у житті» представляє прижиттєві і посмертні публікації творів Дмитра Куровського, спогади про нього.

І на завершення – кілька поезій різних періодів:

З ранніх поезій

Мені приснилась ти цієї ночі.

Ще й як приснилась! У якій красі!

Немов брела по травах  у росі…

Чи й не брела, бо не в сільськім дівочім

Була вбранні… Хвилею плила ти,

Ледь-ледь торкаючись ногами сизих трав.

І хтось, незримий, стежку прибирав.

Щоб не дивилась ти, куди ступати.

Небесний хор гойдався над тобою.

Коли ж імʼя своє зачула ти –

Гукнув я все ж – веліла підійти,

Вказавши відстань владною рукою.

А я, згорьований, чекав хоч слова.

З отих вчорашніх, любих слів твоїх.

«Дрібнота!» - мовила, та зразу в сміх…

Зомліли ноги, туга стопудова

Мене з сухою стежкою схрестила.

І поле вже заціпило вуста.

І знову ніч насунулась густа…

Прокинувся – на день благословилось!

Ти вочевидь стояла зовсім близько –

Земна, звичайна, віддана мені.

Хотів би я тебе стрічать і в сні

Таким, як є, обвітреним дівчиськом

1942 р.

Хвала долі

Ще не проснулись гай і поле,

Дороги в соннім забутті –

А ми з тобою, ненько-доле,

Вже даленіємо в путі.

Йдемо в осінній позолоті.

Чи гусне мла, чи виє звір, -

Не боїмось.

Так за півсотні

Зайшли вже літ – високих гір.

Іще тоді, як драну й грубу

Дали шинельку йти у бій.

Мене не гладила по чубу

Ця ж сама доля – дяка їй!

А провела по грані згину,

Ще й не за руку – гнала в спину

І озирнутись не дала.

За добрий гарт, за стежку ранню

Не бути в серці наріканню –

За те лиш доленьці хвала!

1958 р.

***

Я тебе одну

Обожнюю, природо,

І щодня ходжу

До тебе на розмову.

Дістаю слова з душі,

Слова зісподу,

Як дівчина з скрині

Убрання святкове.

В тебе я в одну

Закоханий, природо,

Після всіх кохань,

Одно на друге схожих,

Це тепер – навік,

Така любов не пройде.

Вже тепер ніхто

Мене відбить не зможе.

Все тобі віддам,

Що в людській силі й владі.

О, природо!

Дай же

Доступу і строку –

Коси трав твоїх

Погладить-перегладить,

Горам і гаям

Обцілувати щоки.

1964 р.

Жита

Жита, жита! Чи ви ж мені не рідні?

Стежки холодні аж до самих жнив.

В літа далекі, о порі обідній,

По них я їсти батькові носив.

Сходивши світ, не забуваю й досі,

Як за коровою по житу біг.

Тоді об вічі билося колосся

І остючки лишались на губі.

Та жменьку лиш хлопʼячі ноженята

Зламали стебел – їм простять вони.

А скільки в землю втоптано і вмʼято

Проклятим льдозсувиськом війни?

Спливло дитинство… Захлинулась бійня…

Одні жита шумують молоді.

Одних небес над ними голубіння,

Одних стежок солодка холодінь.

Жита,жита! Додолу гнеться літо,

Вже й вас он червень думою нагнув…

Якби й мене мої згадали діти

Отак, як я тут батька спомʼянув.

1965 р.

Подільчивість

Всім поділюся – хлібом, водою,

Нині й довіку – щастям, бідою.

Деревом, сталлю. Потом і кровʼю.

Піду на крайність – навіть любовʼю.

Всім поділюся – тлінним і вічним.

Життям і смертю – а більше нічим.

Тільки сорочку ділить не стану.

Треба кому – так скину останню.

 1962 р.

Тетяна Кузнєцова, зав. відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського